«Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром, полином. Його поезія глибока, як небо України», — так сказав колись про Бориса Мозолевського письменник Ігор Павлюк. З ім’ям Мозолевського пов’язана й найбільша археологічна знахідка ХХ століття — знаменита Скіфська пектораль. Днями, а саме 4 лютого, цій непересічній людині виповнилося б 90 років, хоча сам Борис Мозолевський прожив лише 57 літ…
Тож бібліотека-філія №12 запрошує ще раз згадати цю незвичайну особистість.
Досить непростою була біографія українського вченого як на ті часи. Рано осиротів, навчався у спецшколі, не закінчив навчання через військову службу. Десять років «гарував» простим кочегаром, паралельно навчався на історичному факультеті університету імені Шевченка. Почав писати вірші й писав лише українською… Влада одразу це «засікла», як казав сам Мозолевський. Він був другом нашого Василя Стуса, називав його Василиком. У нього було дві доленосні зірки: поезія та історія. Рідне слово і давня, дуже давня, ще скіфська історія…
Колись Мозолевський написав невеликий етюд «Шлях до себе», у якому зізнавався, що весь час чекав на арешт або заслання в «сонячну» Мордовію, а врятувати його могло щось значуще — якесь відкриття світового рівня. «Так вимріяв і вистраждав я собі Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю», — згадував сам Мозолевський.
«Золота пектораль» — це справді археологічна знахідка віку. Про таке відкриття мріє кожен археолог. Пектораль урятувала поета й прославила археолога. А дата 21 червня 1971 року (день знаходження пекторалі) стала найзначнішою в житті Мозолевського. Він став співробітником Інституту археології АН України, отримав квартиру, пристойну (на той час) платню. А головне — незважаючи на «столичний» тиск, пектораль залишилася у нас, у Києві.
Проте Скіфія, її історія, легенди й якась незвичайна, тривожна краса назавжди полонили душу поета й археолога. Якщо буде настрій — візьміть збірку поезій Мозолевського й прочитайте його знаменитий вірш «Герри. Поетичні майстерні». Від імені скіфського царя автор звертається до нас, прийдешніх поколінь. Бо земля, ці степи, плавні, зорі в небі були тисячі літ тому і будуть через віки… Бо вони і єднають нас із минулим. Вірші Мозолевського незвичайні — вони доходять до серця кожного, хто відкриває їх для себе.
Поет відчував швидкоплинність відпущеного йому долею часу. Страшна хвороба поставила хрест на мріях про нові знахідки. Серед друзів Мозолевського подейкували, що він скаржився: «Мене тисне золото…» Скарби, мабуть, просто так не відкриваються.
Проте думається, що якби Доля запитала в Бориса Мозолевського, чи змінив би він щось у своєму минулому, то він не відмовився б від жодного дня зі свого такого нелегкого життя: