Цьогоріч Україна відзначає 170 років від дня народження видатного українського історика, археолога, етнографа та громадського діяча Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940), що займає почесне місце в історії української культури.
Бібліотека-філія №2 пропонує згадати про невтомного дослідника минулого, який присвятив життя вивченню історії Запорізької Січі, за що сучасники називали його «запорізьким батьком».
Народився майбутній вчений 7 листопада 1855 року в селі Сонцівка Харківського повіту в родині сільського диякона. З дитинства захопився народними піснями, переказами, творами Гоголя та Шевченка, які пробудили інтерес до козацької старовини. Після навчання в Харківській духовній семінарії вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де почав свої перші наукові дослідження.
Через інтерес до історії України та сміливі висловлювання про національні питання Яворницького позбавили права викладати. Він змушений був переїхати до Петербурга, де зазнав матеріальних труднощів, але продовжував працювати над історією козацтва. У 1892 році його визнали політично неблагонадійним і заслали до Ташкента, де він продовжив наукову діяльність.
Повернувшись, Яворницький захистив магістерську дисертацію на тему історії запорізьких козаків. Його тритомна «Історія запорізьких козаків» (1892–1897) стала фундаментальною працею з вивчення українського козацтва. Учений зібрав величезний етнографічний і фольклорний матеріал, видав збірки пісень, легенд, археологічних досліджень. Він також зображений Іллею Рєпіним як писар у знаменитій картині «Козаки пишуть листа турецькому султану».
У 1905 році Яворницького призначили директором Катеринославського історичного музею, який він перетворив на один із найкращих в Україні. Для музею він власним коштом збирав старожитності, зброю, козацькі речі, рукописи, картини. Загалом створив колекцію з понад 75 тисяч експонатів.
Перу Яворницького належать понад 150 праць, серед яких «Історія запорізьких козаків» (1892 - 1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя» (1884), «Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: «Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу» (1888), «Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр.» (1906) та інші. «Вольності запорізьких козаків», «Іван Сірко», «Запоріжжя в залишках старовини». Хоч його дослідження часом містять неточності й романтизацію козацької доби, вони стали невід’ємною частиною української історіографії.
Після революції вчений продовжував працювати в музеї та викладати у Дніпропетровському інституті народної освіти. У 1929 році його обрали академіком АН УРСР.
Помер Дмитро Іванович 5 серпня 1940 року в Дніпропетровську. Його праці, зібрані пісні та перекази, а також створений ним музей і нині зберігають пам’ять про людину, яку сучасники називали «повною любові й знань».