Давня та стала традиція благодійності в Україні раптово й жорстко була перервана революцією 1917 року та наступними подіями громадянської війни. Радянська влада вважала благодійність «пережитком капіталістичного ладу», тому майбутнього у меценатів і філантропів у новій державі не було. Ба більше, колишні благодійники були оголошені класовими ворогами. Вибір був важким: емігрувати або лишитися і перебувати під постійним тиском влади… Залишилось небагато, і серед тих небагатьох – Павло Потоцький зі старовинного козацького роду на Полтавщині.

Із польською родиною графів Потоцьких родина Павла Платоновича нічого спільного не мала: їхнє прізвище походило від назви села, що перебувало у володінні предків Потоцького – Потоки поблизу Кобеляк. А предки ті були славні козаки: прапрадід служив сотником гетьману Самойловичу, прадід і дід були старшинами Полтавського полку. Сам же Павло Платонович дослужився до звання генерала від артилерії і командира корпусу, брав участь у трьох війнах, мав бойові нагороди, а також французький хрест Почесного легіону та англійський Хрест Вікторії… Та не військова справа була його справжньою пристрастю – старожитності, а згодом і книжки та документи з історії України. Найбільшу частину його колекції складала бібліотека, яку він збирав по букіністичних крамницях росії й усієї Європи та з приватних книгозбірень – 17 тисяч книг з україніки десятьма мовами. Мав рукописи XII ст., книжки з XVII ст. Мав шафу книг із бібліотеки Тараса Шевченка; двадцять видань «Кобзаря», книги з зібрань Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Костомарова, І.Котляревського, Пантелеймона Куліша, М.Маркевича, О.Потебні з їх автографами; 5 тисяч унікальних карт, атласів, альбомів, портрети гетьманів і військових діячів, народні картини, ікони. Цінною була й рукописна частина колекції, яка містила рукописні книги XII ст., «Опис України» Боплана, універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи, рукопис історії Бантиша-Каменського, актові матеріали, листи, родинні архіви. З найрідкісніших документів колекції – запорозькі та козацькі клейноди, корогва Сенчанської сотні Лубенського полку, а також меморіальні речі Тараса Шевченка, зібрання полотен Самокиша, Пимоненка, Орловського, Маковського, Трутовського. Ця коштовна колекція, за задумом Потоцького, мала стати основою історико-побутового музею на Полтавщині.

Проте більшовицький переворот перекреслив усі плани. Попри те, що обидва його сини емігрували, Павло Потоцький залишився: переймався долею своєї унікальної колекції, єдиний спосіб порятунку якої вбачав у тому, щоб перевезти її до Києва – подарувати Україні. У грудні 1917-го у консульстві України в Петербурзі Павло Платонович прийняв українське громадянство… Залишившись без засобів існування (всі свої заощадження він ще раніше віддав новій владі: маєтки на Полтавщині, капітал в Державному банку, будинок дружини в Петрограді тощо), він прагне зберегти колекцію, тож вирішує подарувати своє унікальне зібрання Всеукраїнській академії наук. При цьому у мецената було кілька умов: не розпорошувати колекцію, дозволити йому жити і працювати в музеї, призначити державну пенсію, а після його смерті фінансово підтримувати родину. Врешті-решт домовленості досягли і влітку 1927 року колекцію перевезли до Києва. Загальна вага зібрання Потоцького склала 38 тон, а для її транспортування знадобилося 7 вантажних вагонів. У Києві цінну колекцію розмістили в одному з корпусів Києво-Печерської лаври – на базі колекції створювався «Музей України. Збірка Павла Потоцького». В цьому музеї побували всі найвищі іноземні гості, вчені з різних країн. Академік Сергій Єфремов, відвідавши музей за рік до арешту, залишив у своєму щоденнику такий запис: «…Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії…». За мізерну платню Павло Платонович продовжував поповнювати колекцію старовинними речами, його знали усі київські антиквар та букіністи. Він уже не мав і натяку на ті статки, якими володів раніше, однак кожну копійчину, що потрапляла йому до рук, віддавав на поповнення колекції новими експонатами.

Та угода з радянською владою виявилася ненадійною. У вересні 1933-го Музей України закривають для масового огляду, а на початку 1934-го з колекції починають вилучати різні експонати. Почалося цькування самого Павла Платоновича: спочатку його зняли з академічного пайка, виключили з секції наукових працівників, постійно погрожували виселити з квартири чи залишити без світла та опалення. Згодом йому заборонили відвідувати музей. Він почувається цілковито безпорадним. І щоночі чекає непроханих гостей… Влітку 1938-го 81-річного колекціонера заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та у підготовці і здійсненні терористичних актів. На четвертий день арешту чекісти вибили зі старого генерала зізнання про «контрреволюційну організацію». Павло Потоцький навіть не діждався вироку. За офіційним повідомленням, він помер у лікарняній в’язниці від паралічу серця. Насправді, документи стверджують, що Павло Потоцький помер після побоїв, під брамою Лук’янівської в’язниці… Через 22 роки після загибелі Павла Платоновича його справу переглянули. Колекціонер, меценат, засновник «Музею України» та його рідні були посмертно реабілітовані. Колекція Потоцького фактично була розграбована. Доля її більшої частини досі невідома, лише деякі її екземпляри виявлені в музеях, бібліотеках, архівах усього колишнього радянського союзу. 

Тільки з кінця 1980-х про тему благодійності та меценатства знову заговорили на повний голос. Зникли ідеологічні заборони. Суспільство почало згадувати видатних філантропів, їхні нащадки змогли відвідати Україну. Почали відроджуватися та засновуватися нові благодійні організації. Тоді ж країна переживала вкрай важкий перехідний період і відродження традицій філантропії та благодійництва були вкрай потрібними, але це вже зовсім інша історія… Цей допис з нагоди Дня благодійності, що відзначається в Україні у другу неділю грудня, підготували співробітники бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Знаймо, бо ми того варті!