Її біографія могла б замінити цілий посібник з історії української культури останньої чверті XIX – початку XX століття… Та про неї забули, залишивши непересічну громадську діячку, полум’яного трибуна й борця в тіні її славетної доньки. Так, інколи її ще згадували як дитячу письменницю. І – все… Хоча Ольга Косач з роду Драгоманових була особистістю настільки яскравою і непересічною, що по справедливості донька не мала б її затьмарити. За своє життя вона встигла так багато, що це викликає щирий подив і захват. Її праці з етнографії були настільки ґрунтовними, що по них читали цикли лекцій професори з Європи. Її успіхи на педагогічній ниві дали можливість народитися новому поколінню української інтелігенції. Її педагогічні засади актуальні й сьогодні: честь, почуття національної гідності, ґрунтовна освіта, мислення без жодних забобонів – хіба не сучасні європейські стандарти? Її роль у національно-просвітницькій боротьбі була настільки ж вагомою, як і недооціненою – її ідеї вважалися шкідливими й ворожими як царським режимом, так і більшовиками…
За словами Оксани Забужко, Олена Пчілка, «ідеаліста як Бог приказав», де їй не вдавалося скорити світ, «завзято творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. Це вона – перша жінка націоналістка, видавець, журналістка, науковець-академік, водночас письменниця-новатор та меценат.
Це вона вже в 12 років написала своє перше оповідання, а в 17 перекладала статті суспільно-політичної проблематики з французької та німецької мов, маючи переклад за могутній засіб розвитку рідної мови. Це вона мала композиторські здібності, пишучи музику до народних слів. Це вона рятувала автентичну українську вишивку лиштвою та занизуванням від брокарівського червоно-чорного хрестика, вперше видаючи «Український народний орнамент» (1876) у рік заборони українського слова.
Це вона, виховуючи своїх шістьох дітей, керувалася передусім національною потребою: «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикли шанувати своє, рідне». Це вона вперше у світі, даючи псевдонім рідній дитині – Леся Українка – маніфестувала любов до поневоленого краю та національну окремішність.
Це вона, ставши родоначальницею дитячої літератури, видавала єдиний український дитячий журнал «Молода Україна» в російській імперії, підписуючись найтепліше: «Бабуся». Це вона створила образи жінок-героїнь, а не знедолених селянок і зарюмсаних покриток, проклавши цей шлях ліплення сильної жінки в літературі для своєї доньки Лесі Українки. Це вона створила розсипи слів мистецтво, променистий, палкий, нестяма та інші, і особливо важливе для нас ПЕРЕМОЖЕЦЬ.
Це вона, всупереч забороні, 1903 року на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві говорила українською мовою. Це вона серед чотирьох українських делегатів у Санкт-Петербурзі домагалася від московського прем’єра Вітте скасувати заборону на український друк. Це вона 1907 року підписала заяву міністрові освіти з вимогою дозволити навчання українською мовою. Це вона, коли регіональні «Просвіти» збиралися святкувати ювілей Льва Толстого, запитала: «А чому ж не Шевченка. Це вона, вже за борців за «вселюдські ідеали» – більшовиків, огорнула погруддя Тараса Шевченка синьо-жовтим стягом, який зі злости скинув чекіст Крамаренко на діл, а вона, піднявши прапор, голосно крикнула: «Ганьба Крамаренкові!» і за нею ці слова почав скандувати весь зал.
Це вона дає відповідь на теперішню чергову кризу в мово- та державотворенні: «Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людности (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, – свідомих свого національного прихилля, права й обов’язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей – ретельности, завзяття в просуванню до своєї мети». Це вона усім життям довела, що інфекція лібералізму шкідливіша за відкритого ворога, тому була для більшості незручною і небезпечною. Як слушно сказала про неї Софія Русова: «Ольга Петрівна – це справді мармурова постать: ніколи за ціле життя вона ні на крок не відступила від своїх переконань. Ворогів вміла боляче уязвляти…». Урешті-решт їй довелося опинитися зі своїми поглядами сам-на-сам. Найближчі кола вважали її вузькою націоналісткою – за непримиренність, за категоричність, за однозначність, за намагання позбутися «тої московської полуди». Узагалі, якщо вже дотримуватись хронології, якщо сповідувати історичну правду, то саме Олена Пчілка раніше за Миколу Міхновського висунула ідею про те, що «справа незалежності українців – то справа тільки українців»…
Цей допис за матеріалами мережі Інтернет до ювілею славетної українки підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. Народилася ж Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач) 29 червня 1849 року в полтавському містечку Гадяч у родині нащадка козацької старшини, дрібнопомісного дворянина Петра Якимовича Драгоманова.
Знаймо, бо ми того варті!