Свого часу Дмитро Чижевський ввів в українську філософію поняття «характер народу» і вважав, що саме філософська спадщина народу чинить позитивний вплив на його самоусвідомлення і потрібно лише відкрити доступ до джерел цієї спадщини... Не одне покоління українців, за винятком буквально одиниць, не усвідомлювало своєї історії, культури, гуманітарного спадку минулого, його ролі та місця у світових процесах. Велика європейська нація не мала власної цілісної філософської школи, яка б давала їй ґрунт для руху в майбутнє – чи не звідси наша сумнозвісна багатовекторність?..

Його називають найбільшим українським славістом, на його честь названо кафедру української літератури в Гарварді, йому вдалося зробити значний внесок у гуманітарні науки в кожній країні, де він працював, але в Україні, яку він покинув після окупації її більшовиками у 1921 році, його постать залишається маловідомою. Цей допис з нагоди 130-го дня народження культуролога, філософа, релігієзнавця, літературознавця, лінгвіста, дослідника української та слов’янської літератур Дмитра Чижевського підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

В західному науковому світі Дмитро Чижевський ще за життя отримав визнання і популярність як визначний славіст і вчений зі світовим ім’ям. Проте його величезний науковий спадок стояв якось ніби осібно, як, власне, і він сам протягом усього свого життя, хоч і був оточений багатьма учнями та колегами, але так і не здобув належних посад, становища, визнання, серйозного матеріального забезпечення. В радянській Україні Дмитра Чижевського не згадували, хоча його праці зберігалися у спецхранах, та вони були недоступні пересічному читачу чи навіть, науковцю. І тільки у 1990-х роках з Чижевського були зняті всі штучні «звинувачення» і його спадщина повернулась в Україну.

Що ж стосується української діаспори, то і там відносини складалися зовсім не просто. За національністю Чижевський визнавав себе українцем, однак першою мовою і культурою, яку він сприйняв, була російська, оскільки його родина була російськомовною (українською мовою він оволодів пізніше майже самостійно). Проте протягом всього життя він постійно так чи інакше знаходився в контексті української культури та багато зробив для її розбудови і сприйняття закордоном. Його внесок до україністики вагомий та новаційний, а діапазон тематики достатньо широкий та різноплановий: від дослідження та аналізу літературних і культурних явищ Київської Русі до розгляду українського інтелектуального життя XIX ст. Чижевському належать перші узагальнюючі праці з історії української філософії (завдяки яким його визнано фундатором історико-філософського українознавства) та блискуча монографія з історії української літератури, де вітчизняна література розглядається в контексті світової. Він також один з перших наголосив на вагомій ролі бароко для української культури в цілому, а його праці про Григорія Сковороду й Миколу Гоголя і досі залишаються одними з найкращих. У повоєнні роки він брав активну участь у житті діаспори, був одним із засновників Української Вільної Академії наук, викладав в Українському Вільному Університеті та Українській Богословській Академії. З огляду на внесок Чижевського до вітчизняної культури, він безумовно належить до славної когорти видатних українських вчених XX століття. Однак він ніколи не замикався лише на українській тематиці, досліджуючи і російську, чеську, словацьку і німецьку духовну історію. І дехто із представників української діаспори звинувачував його в космополітизмі, толерантності до росіян, браку патріотизму. Люди, для яких світ був чорно-білий, його критикували за неоднозначність позиції, а люди, які дивилися на життя трохи складніше, дуже шанували його за наукові праці, за широту поглядів, за глибокі енциклопедичні знання…

Знаймо, бо ми того варті!