– Водій не винний! – шепотіла вона в кареті швидкої допомоги, а за кілька днів тихо пішла з життя. Відспівали її у Володимирському в день народження Василя Капніста. Поховали, згідно із заповітом, у Великій Обухівці на Миргородщині поряд із могилою видатного пращура… Її доля нагадує серію дивним чином поєднаних випадкових збігів – на перший погляд здається, що всього цього не могло статися в одному житті, що химерні кадри її долі назбирані з багатьох різних доль, країн і навіть епох. «Я одна з тих мільйонів, яких у часи сталінського беззаконня хотіли у пекельній машині стерти на табірний пил. А ми, ті пилинки, були живі. У нас були серця і душі», – через роки згадувала Марія Капніст, уроджена Марієтта Капніст-Сірко – жінка надзвичайної душевної краси, що з честю пройшла крізь найтяжчі випробування.

22 березня 1914 року в графа Ростислава Капніста та праправнучки запорізького отамана Івана Сірка Анастасії Байдак народилася донька Марієтта, по-домашньому Міра, стовбова шляхтянка, графиня. Але красивим був лише початок… Революція, червоний терор, смерть найрідніших. З часом, здавалось, все почало налагоджуватись: спочатку Міра вступила до театральної студії, опісля в інститут. Їй пророкували велике майбутнє, ще зі студентських років дозволяли виходити на професійну сцену, та якийсь злий фатум постійно переслідував дівчину. Звинувачення в антирадянській пропаганді та агітації. Табори – від розпечених сонцем пісків Караганди до вимерзлих степів Іркутська. ГУЛАГ – каторга, голод, приниження…

У 1956 році вона нарешті отримала омріяну свободу. Після всіх життєвих поневірянь приїхала до Києва. Життя треба було починати з нуля. Жити було ніде, от і перебивалася, де прийдеться. На вокзалах, скверах, у телефонних будках. Аби мати хоч якусь копійку, працювала двірничкою, робила масажі, а душа прагла сцени… І сталося диво! У кіно потрапила настільки раптово й несподівано, що це мало би викликати подив. Але, зважаючи на її долю, чогось не виходить дивуватися. Стояла біля кас кінотеатру. У заношеній фуфайці. З брудними руками. Думала влаштуватися хоч прибиральницею – якщо візьмуть. Колишніх в’язнів ГУЛАГу – хоч і реабілітованих – не дуже брали навіть на таку роботу. Підійшов режисер Юрій Лисенко і спитав, у якому фільмі Марія знімається. І одразу ж узяв її на невелику роль у своєму фільмі «Таврія». Відтоді пропозиції знятися в кіно з’являлися одна за одною – її колоритна зовнішність асоціювалася в режисерів зі сценічними образами монахинь, відьом, чаклунок, старих аристократок… І їй залишалося лише грати. Грати чуже горе, чужу старість, чужу самотність, щоб забути про своє. Марія Капніст слідом за Анною Маньяні могла би сказати кінооператорам: «Не приховуйте моїх зморшок – вони надто дорого мені коштували»! Італійська кінозірка навіть у страшному сні не могла собі уявити, якою може бути ціна зморшок... Серед її ста з гаком ролей та епізодів ніхто й ніколи так і не запропонував їй жодної ролі, яка хоча би віддалено відобразила її страшну долю, та вона не нарікала: «Кожна мить прожитого життя неповторна, неоціненна. І хоча життя дало мені чимало важких випробувань – не скаржуся на свою долю. Давати силу іншим – ось найбільша радість життя. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраща справа на землі – творити добро».

Жила. Творила добро, давала силу іншим. Шануючи свій рід, стояла у витоків відродження Харківського дворянського зібрання, домоглася повернення з забуття імені славетного предка, Василя Капніста; не раз бувала в Капулівці поблизу Нікополя, де похований інший пращур – Іван Сірко. Отримавши в бухгалтерії матеріальну допомогу, їхала з гостинцями до інвалідів у Пущу-Водицю чи Боярку, давала благодійні концерти, аби скрасити життя знедолених людей. Ще опікувалася хворими й немічними парафіянами Володимирського собору, до якого ставилася по-особливому: свого часу на його будівництво Капністи робили значні пожертви. Глибоко віруюча людина, зізнавалася: «Молитва – моє спасіння. Щоденні молитви давали мені сили, а оточуючим – примирення».

Цей допис до ювілею заслуженої артистки України підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ. Марія Ростиславівна так і не зіграла своєї головної ролі. Режисери експлуатували її зовнішність, переодягаючи то в обладунки лицаря, то в лахміття чаклунки, то в криноліни... Головною роллю Марії Капніст стало її життя – вона зуміла вийти переможцем у жахливій сутичці з безбожним століттям та радянською системою… 

Знаймо, бо ми того варті!