Вчителювати почав рано – спочатку підміняв педагогів ще коли сам був школярем, а з 17 років уже повноцінно викладав українську мову й літературу, заочно навчаючись у Полтавському педінституті. Вчительський шлях перервала війна. Тяжке поранення – осколок залишився в грудях назавжди, як назавжди залишилася в серці й особиста трагедія: за допомогу підпільникам його першу дружину разом з немовлям жорстоко закатували… По закінченні Другої світової Василь Олександрович Сухомлинський працював завідувачем районного відділу народної освіти: шукав гарних вчителів, відбудовував школи, організовував харчування, але така адміністративна робота була не до душі – не тому, що не бачив перспективи, а тому що не бачив освітній процес, не бачив дітей… 30-річним він очолив Павлиську середню школу на Кіровоградщині й залишався її директором до самої смерті в 1970 році.
Повоєнне село: люди, які втратили рідних та близьких, які бачили смерть та знущання, які залишились з цим на все життя… І діти – діти, яким довелося дуже рано стати дорослими… Уся школа – чотири маленькі класи. Через таку тісноту дітей вчили у три зміни, а ввечері на всіх була лише одна гасова лампа… Василь Олександрович зітхнув і крок за кроком почав... Педагоги разом з учнями будували нові шкільні корпуси. Навколо новозбудованої школи висадили сад, виноградник, розарій, облаштували голуб’ятню, теплицю, пасіку, кролеферму, зробили свою власну маленьку метеостанцію та звели майстерні, де робили віялки, сівалки, а якось виготовили й міні електромобіль. Пересічний сільський навчальний заклад став педагогічною лабораторією, досвід якої приїжджали переймати делегації з різних куточків світу. Уроки українського вчителя відвідували педагоги з Фінляндії, Японії, Німеччини, тим часом як радянські функціонери з осторогою ставилися і до його експериментів, і до його книжок. Вчителя не раз критикували – за приниження ролі політичних цінностей у вихованні майбутнього покоління, за «міщанський ідеалізм», за проповідування абстрактного добра й «міфічної людяності».
Василь Сухомлинський був послідовником Януша Корчака, якого часто цитував у своїх працях, і будував школу, яка розвиває здібності й допомагає дитині знайти власний шлях до щастя. Розвивав думання і відчування – усвідомлення як своїх почуттів, так і оточення, включно з живою і неживою природою. Багато працював над темою самовиховання й самоповаги, створив власну азбуку моральної культури. Він розумів, що є діти сильніші, є слабші, є розумніші, є менш розумні, та вірив, що взаємоповага в колективі дозволила б кожній дитині рости здоровою і щасливою…
Для шестирічок Василь Сухомлинський придумав підготовчу «школу радості» – із заняттями «в зеленому класі» просто неба й мандрівками. Початкову школу називав «школою сердечності» – в ній спостереження змінювалися активними діями, закладалися основи чуйності, піклування про довкілля, допомоги тваринам і творення добра людям. Маленьких школярів вчив за допомогою гри та казки. Впроваджував синкретичні заняття, де поєднував читання, письмо, математику, малювання. Заперечував битви за оцінки й накачування дітей знаннями без огляду на їхні індивідуальні особливості сприйняття. Вважав оцінку «найгострішим інструментом», яка має відбивати радість успіху, а не ставати знаряддям покарання. Протестував і проти оцінювання діяльності школи за кількістю вступників до вишів. Вважав, що будь-яка праця, хоч би й буденна робота хлібороба чи робітника, потребує індивідуальних здібностей, таланту, обдарування, докладання фізичних і духовних зусиль. А найголовніше – у своїй педагогіці, всупереч радянській традиції, робив ставку не на вплив колективу на особистість, а на колектив, який складається з розвинених індивідуальностей.
Штудіював підліткову психологію: міркував над тим, як з лагідних першачків виростають агресивні тинейджери, сам опрацював понад 400 кримінальних справ з підлітками та дійшов того, що причини дитячої агресії й злочинності – у родинному оточенні, де ігнорують потреби, почуття й особливості дитини. Щоб виправити це відкрив «Батьківську школу».
Неймовірно, як за щоденної педагогічної праці Василеві Олександровичу за 25 років вдалося написати близько пів сотні монографій, понад 600 методичних статей і майже 1500 художніх творів. Безперечно, він вірив у поступ і прекрасне майбутнє людства, хоч яким словом його в срср називали, проте так само щиро намагався виправити пересмикування в освітній системі: сумнівався в реформі 1957 року, де передусім популяризували виробниче навчання, писав листи генсекам, протестував проти проголошеної партією організації шкіл-інтернатів, куди мали забирати дітей раннього віку, аби вивільнити батьків для роботи. І самотужки, в лещатах режиму, прагнув виплекати людиноцентричну освітню систему, яка б, ґрунтуючись на самоповазі учня і його гармонійному співіснуванні з довкіллям, сприяла становленню щасливої людини, бо тільки такою вона здатна бути корисною суспільству.
У ХХ столітті він говорив, що ми вступаємо у світ людини. Не у світ технологій чи матеріальних благ. Бо саме людина є творцем та носієм духовних, моральних, технічних та інших благ, якими вона потім послуговується. Василь Сухомлинський, педагог-експериментатор, чиї книги перекладені пів сотнею мов, а набутки втілені у сучасних освітніх концепціях, народився 28 вересня 1918 року. Змінюється світ, змінюються цінності, змінюється бачення різних явищ, але є незмінні істини, як ось хоча би ця: «Школа стає справжнім вогнищем культури тільки тоді, коли в ній панує чотири культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книги і культ рідного слова»…
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.
Знаймо та плекаймо своє, бо ми того варті!