Відколи себе пам’ятав, за кожної нагоди він малював, малював де тільки міг – на стінах, дверях клуні, на запітнілому вікні… 15-річним, з творчим доробком – торбою малюнків – прийшов до засновника знаменитої Київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Той проглянув малюнки та залишив хлопця у себе. За ухвалою київської «Громади» Фотієві Красицькому призначили щомісячну грошову допомогу, якої вистачало на харчі й оплату квартири. Коштом Миколи Лисенка чотири роки Фотій навчався в майстерні Пимоненка. Кожну вільну від хвилину… малював. Олівцевий портрет композитора Лисенка, дніпрові краєвиди, сценки з життя рідного села – його Зелена Діброва за сім верст від шевченкової Керелівки. Та й сам Фотій шевченкового роду: бабуся по батьковій лінії – Катерина, старша сестра Тараса… Згодом «Громада» на два роки спорядила юнака до Одеського художнього училища, диплом про закінчення якого давав право на вступ до петербурзької Академії мистецтв.
Починав Фотій Красицький яскраво. Прагнув, щоб українське мистецтво стало доступним, тому волів продавати свої картини не приватним колекціонерам, а музеям – робив значні знижки, міг віддати твір лише за третину-чверть справжньої ціни! Для простого люду започаткував виготовлення друкарським способом недорогих картин. Вкладав до видавничого фонду кошти, виручені від продажу власних полотен, знаходив меценатів. Щоб «послужити українській малярській штуці», брав участь у багатьох колективних вернісажах: у 1903-му в Полтаві пройшла виставка з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському, була там і картина Красицького; 1905-го його жанрові полотна та портрети були представлені на виставці українського мистецтва у Львові; 1911-го з групою молодих українських митців Фотій Красицький організував першу ретроспективну виставку національного мистецтва у Києві…
На той час сім’я Красицьких вже мешкала у невеличкому будиночку на Пріорці у Межигірському провулку. Тоді це було передмістя Києва між нинішніми Куренівкою, Оболонню, Мінським масивом. На вогник до Красицьких постійно заходив мистецький люд, збиралася редакція сатиричного журналу «Шершень» – для них Фотій малював гострі соціальні та політичні карикатури. Тут гостювали Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Ванда Висилевська... Будинок Красицьких потопав у зелені, в садку є дерева, посаджені й Франком, і Лесею – липа та кизилові кущі, що дивом дожили до наших днів і кожну нову осінь зустрічають червоними плодами, а ще – груша та калина від Михайла Грушевського.
Довго i дбайливо Фотій Красицький плекав свою живописну Шевченкіану – вперше звернувся до образу Кобзаря ще у 1895 році. Створив галерею портретів видатних українців – людей, яких добре знав і шанував, які формували його світогляд – Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Лесі Українки, Івана Франка, Дмитра Яворницького. Він жив і працював для тієї України, про яку мріяв усе своє життя – для України вільної, красивої, романтичної, героїчної. Коли був молодим і повним творчих задумів – розвитку національної культури протидіяло імперське самодурство, а коли набув життєвого й мистецького досвіду – заважала реалізуватися кремлівська диктатура. У цьому драма творчої долі Фотія Красицького… У 1922-1926 роках викладав у Миргородському керамічному технiкумi, написав кілька книг по живопису. Але невдовзі, за надуманих мотивів, його звільнили. Влаштувався вчителем малювання до дитбудинку та швидко потрапив під скорочення, змушений був вести гуртки малювання при «Зелентресті» та будівельно-залізничному технікумі… Не оминула родину Красицьких і безжальна мітла сталінських репресій.
Перша і єдина персональна виставка Фотія Красицького працювала лише один день! Був кінець червня 1941 року, почалася війна. Художник з дружиною і меншою донькою перевезли полотна додому та закопали в саду. Від усього пережитого у Фотія Степановича стався другий інсульт. Коли ж трохи подужчав – зібрався з силами і осіннім листям розмалював яму, в якій переховувалися від бомб. По тому як у 1941 році Київ залишила Червона Армія, дивом вцілілі українські патріоти почали роботу з відновлення державності. Причетним до цієї справи був і Фотій Красицький. Ще в роки визвольних змагань він розпочав малювати великий портрет Симона Петлюри. 5 жовтня 1941 року в одній зі шкіл на Подолі відбулися установчі збори Української Національної Ради. Чільну стіну зали, в якій відбувалося засідання, прикрашав той самий портрет Петлюри, спеціально завершений Красицьким до цієї події… Фотій Степанович Красицький помер 2 червня 1944 року – відразу як Київ знову зайняли червоноармійці.
Цей допис до ювілею митця підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МТГ – 150 років тому, 24 серпня 1873 року, побачив світ Фотій Степанович Красицький. Сьогодні українцям повернули його ім’я, але потрібно, щоб із художніх сховищ вийшли на світ Божий, до людей його картини. Щоб один з найвидатніших українських художників прийшов до нас у своїх виставках, репродукціях, альбомах, поштівках, календарях...
Знаймо, бо ми того варті!