«В кінці XIX століття драма розбила, нарешті, кайдани мертвої рутини, що то від них так давно та одважно намагався визволити її єдиний в своїм роді, але нерівний та негармонійний талан «північного лицаря» Ібсена». (Леся Українка)
Норвегію, землю вікінгів, Європа тривалий час сприймала як пересічну провінційну країну: з XIV століття вона була залежною спочатку від сусідньої Данії, згодом – Швеції. Та поступово в країні відбулися серйозні зміни: активний розвиток економіки, надання населенню ширших можливостей для освіти, активізація політичного життя, в літературі та музиці з’явилася низка митців, які вбачали свою особливу місію у відродженні національної культури.
У середині ХІХ ст. на батьківщину, до норвезького міста Берген, повернувся уславлений скрипаль Уле Бюлль… Він мріяв створити постійну театральну трупу, що складалася б виключно з акторів-норвежців, то ж заснував театральну школу, на основі якої за кілька років сформувався перший національний норвезький театр. У 1852 році посаду його штатного драматурга, а водночас директора та бухгалтера, було запропоновано Генріку Ібсену, на той час автору двох п’єс норвезькою мовою. Тут йому вдалося пізнати сценічні умовності того часу, традиції та канони, які згодом він заходився руйнувати… Завдяки діяльності Ібсена утверджувалися новий національний репертуар та сучасні естетичні принципи. Але те, що робив драматург, не сприймалось театральним загалом і не мало широкої підтримки публіки… Та все ж 1857-го року, коли на хвилі боротьби за національну драматургію у столиці Норвегії Крістіанії (сучасне Осло) виникає Норвезький театр, то керувати ним запрошують саме Ібсена. Тоді у столиці вже діяв театр, репертуар якого за традицією складали вистави данською мовою, тому новому театральному колективу та його очільнику довелося докласти чимало зусиль, аби привернути увагу глядачів. Це завзяте протистояння припинилося за рік після того, як Ібсен залишив директорську посаду: в 1863 році театри Крістіанії об’єдналися на основі естетичної програми, розробленої за активної участі драматурга, а герої вистав заговорили норвезькою…
Ілюзії юності розвіюються під тиском розчарувань: Генрік Ібсен не завжди справджував сподівання глядачів і критиків, так і не дочекався ні глобального перевороту в житті суспільства, ні національного відродження Норвегії. Отримавши від парламенту пенсію, у 1864 році він залишає Норвегію… Це добровільне вигнання тривало аж 27 років. Генрік Ібсен одружився із Сюзанною Торесен, яка стала його вірним другом на все життя. У них народився син. Родина жила то в Італії, то в Німеччині…
«Бранд», «Пер Гюнт», «Стовпи суспільства», «Ляльковий дім», «Гедда Габлер» – соціально-психологічні драми про сучасних людей у сучасних умовах – стали новим словом у драматургії другої половини XIX. Ще 1857 року Ібсен так визначив своє творче завдання – зробити драму серйозною, примусити глядача мислити разом із автором і героями, перетворивши його на співавтора драматурга. У драмі не повинні боротися ідеї, бо цього не буває в дійсності, треба показувати «зіткнення людей, життєві конфлікти, у яких, як у коконах, глибоко приховані ідеї, що борються, гинуть або перемагають». Ібсен, здається, володів здатністю будь-яку загальноприйняту, абсолютно звичну ідею повернути до глядача несподіваним боком, показавши штучність і облудність тої чи іншої норми життя добропорядного товариства, викликавши цим хвилю і здивування, і обурення.
Генрік Ібсен повернувся на батьківщину восени 1891 року. На той час він уже став одним із найвідоміших драматургів Європи, його п’єси ставили у багатьох театрах світу. Згодом вдячні норвежці відзначили 70-річчя свого видатного співвітчизника як національне свято. Останні роки життя суворий, відлюдькуватий самітник, який увесь час перебував у роздумах над власними творами, мешкав у Крістіанії…
Цей допис до ювілею норвезького драматурга та поета підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. Генрік Ібсен народився 20 березня 1828 року в невеличкому норвезькому місті Шиєні. З юнацьких років його вирізняли радикалізм і категоричність тверджень людини, що кидає виклик спокою більшості.
Знаймо, бо ми того варті!