«...Обличчя його вміщало в собі риси всіх націй і рас, його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скифських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії… від нього пахло морем і далекими шляхами, які перерізують сучасність», – так одного з найцікавіших і найнесподіваніших експериментаторів української поезії експресивно описав Микола Бажан. 

Тонкий лірик, безжалісний цинік і блазень, автор ліричних драм, ревфутурпоем, візуальних поезій, поезофільмів та роману, Михайль Семенко у творчості своїй ніколи не був зв’язаний жодною «метрикою», тільки ритмами власної співучої душі:

Футуристом Михайлем Михайло став, прослухавши у петербурзькому психоневрологічному інституті, де вчився тоді, виступи Маяковського. Надворі – листопад 1913-го. Семенко саме встиг видати збірочку про «страшне велике місто», ідилічні краєвиди, та «заплакані очі»… Він кидає все – скрипку, навчання, особисте життя – і повертається до Києва. У лютому 1914-го в передмові до восьмисторінкового «Дерзання» пише маніфест, в якому посягає на святиню: «Я палю свій Кобзар», демонструючи, що не сприймає закостенілого сприйняття творчості Тараса Шевченка, іконізації його образу та й усіх корифеїв минулого. Це збіглось у часі з урядовою забороною святкувати сторічний ювілей Шевченка – так неофіт став ізгоєм серед українських митців і критиків. Його обзивали «ідіотом», «харцизом», «хамом», «прокаженим», «символом українського розкладу і цинізму». Газети не брали рецензій, а книгарні відмовлялись друкувати Семенкові видання. Невдовзі поет був мобілізований і упродовж трьох років служив військовим телеграфістом на Далекому Сході, де встиг відсидіти у карцері та вступити до партії більшовиків. За власними ж спогадами, грав на скрипці в оркестрі, писав поези, еротези та елегіази і «розгублено переглядав комуністичні теорії».

У грудні 1917-го Семенко повернувся в Україну. Ані Центральну Раду, ані гетьмана поет не підтримав. Можливо залишались свіжими спогади про цькування, до того ж українську богему він вважав провінційною та несучасною, головне ж – йому йшлося про вихід на «всесвітні обрії» та крокування в ногу зі світовими тенденціями у мистецтві. Тому ліву ідеологію він сприйняв передусім як можливість самореалізації. З приходом комуністів до Києва у 1919-му Михайль вмить перетворився з покидька та на лідера: «ревфутурпоеми» та «поезофільми» зробили його своїм в очах нової влади. Семенко порадив заснувати «Професійну спілку митців слова», яка врятувала українську богему від мобілізації та злиднів, надала статусу, а також дозволила скоригувати політику русифікації. На цьому новоявлений культуртрегер не зупинився: організовував митецькі тусовки, редагував перший радянський україномовний журнал «Мистецтво», де мали можливість друкуватися всі, не зважаючи на «ліві» чи «праві» переконання.. Він провокував і епатував, і водночас гуртував навколо себе людей, створивши таку творчу атмосферу, що навіть симпатики УНР жалкували, що покинули більшовицький Київ. «Асоціація панфутуристів» кілька років диктувала моду у молодому літпроцесі: по маленьких містечках організовувалися футуристичні осередки, курси літературної та журналістської майстерності. 

Семенко і футуристи прагнули підкорити собі країну. Та зрештою, письменникам набридло займатися роботою в масах, і «панфути» розбіглися. Усіма покинутий, Михайль їде до Одеси знімати кіно. Стає головним редактором Одеської кінофабрики: консультує режисерів, працює над сценаріями для «Тараса Шевченка», «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, «Небожа Рамо» Бальзака. Саме Семенко запросив до Одеси молодого Довженка. «Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому. Романтик з романтиків, та заховав це за насмішкувату, трохи цинічну гру очей і викладає сміливі й захоплюючі проєкти тверезо й похмуро, ніби лає жінку за переварений обід», – писав про тодішнього Семенка Юрій Яновський. Цей «живчик» за півтора року погнав Михайля назад до столиці, де поет засновує літорганізацію і часопис «Нова генерація». Семенкові вкотре вдалося знайти підхід до влади, тож журнал видавався кілька років поспіль. Всі чекали на вихід чергового числа «Нової генерації» як на ковток свіжого повітря – лише там друкували західних поетів та художників.

За часів репресій Семенко зовсім не був «ягням». Він нападав і звинувачував, навіть змушений був відректись від свого імені Михайль, а проте, не вступив у новостворену єдину «колгоспну» літературну спілку. Кажуть, навіть радив своїм однодумцям підписувати на нього «доноси». Арештували його в потязі Харків – Київ, у квітні 1937-го, за «троцькізм» і «націоналізм». Від футуризму до тероризму… 24 жовтня, через пів року катувань, Семенка розстріляли. А зловорожий і шкідливий футуризм затаврували й заборонили так старанно, що кілька поколінь про нього взагалі забули…

Михайло Семенко народився 31 грудня 1892 року в Кибинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Батько його, Василь Леонтійович, походив із козаків і служив волосним писарем. Матір, Марія Стефанівна, писала твори в народницькому дусі. Цей допис до ювілею підготували бібліотекарі бібліотеки-філії № 1 ЦБ Полтавської МЦБС. 

Знаймо, бо ми того варті!