Страшні історичні катаклізми руйнували кордони, держави, нівечили життя цілих народів і окремих людей… 37 років життя Олега Ольжича, між 1907 і 1944, вмістили дві світові війни та кілька революцій… Його життя було коротким у вимірах людського часу, але залишається у вимірах Божих життям незабутнім... В одній зі статей він писав: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде»…
Олег народився в Житомирі, але все дитинство його пройшло в Києві. Рано почав читати, рано почав писати, грав на скрипці та на піаніно, малював... Став свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. Переживши голод, холод і насильство перших пореволюційних років, родина дивом змогла вирватися на Захід, адже від 1919-го спершу в Угорщині (тоді – культурний аташе Української Народної Республіки в Будапешті), далі в Австрії жив батько – видатний поет Олександр Олесь. У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Далі була Прага, Карлів університет. Він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства. Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем. Ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі: Коновалець побачив у молодому вченому та поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі.
А одного дня в Празі з’явилась книжечка для дітей «Редько – Життєпис одного півня». Про автора – Олега Лелеку – заговорили. Тоді, в 1928 році, мало хто знав, що за псевдонімом криється Олег Кандиба. Так вперше публічно вчений-археолог визнав, що, як і батько, милується і знає ціну поетичному слову… Навчання на філософському факультеті Олег завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах публікуються перші вірші поета. Олег Ольжич – саме під цим псевдонімом увійшов поет до великої літератури. Разом із Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом він є членом знаної «вісниківської квадриги». Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи.
У 1929 році Олег Кандиба вступає до ОУН й одразу ж стає її провідним діячем, організовує «Культурну референтуру ОУН»: видання книг, відзначення пам’ятних дат, концерти, естрадні програми, навчальні проекти…. Все те, без чого ніколи не виграти визвольну війну. Молоді ідеалісти (це слово Ольжич вибрав як одне зі своїх конспіративних імен) розуміли, що великої війни не уникнути, і хотіли бути в ній солдатами й оборонцями, а не безсилими жертвами. Він свідомо обирає солдатський чин, аскетично зрікається численних можливостей і здобутків: Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.
У 1940 році стався розкол ОУН: група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила «революційний провід ОУН». Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.
З початком війни, 1941 року, Ольжич уже в Києві. Керує бойовими групами ОУН, які прийшли в Україну. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета «Українське Слово», організовуються інші українські інституції… Та гітлерівці прийшли в Україну не визволителями, а жорстокими окупантами. Активізація діяльності ОУН призводить до масових репресій у Києві. Заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів визвольного руху… На той час Ольжич, як заступник голови ОУН, фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА. Після ув’язнення німцями Андрія Мельника виконував обов’язки Голови Проводу Українських Націоналістів.
Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації України Радянським Союзом, Олег Ольжич ухвалює рішення про створення «Куреня смерті» – загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога. Він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але Ольжичу так і не вдалося це реалізувати... У травні 1944 у Львові його схопило гестапо. Як особу, особливо небезпечну для Рейху, Ольжича терміново везуть на допит у Берлін, а згодом – у концтабір Заксенхаузен, де 9 червня після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло ж його було наказано спалити у крематорії… Від неймовірної туги 27-го липня перестало битися серце його батька, Олександра Олеся, а 31 липня народився його син, названий у пам’ять про загиблого батька Олегом.
На Ольшанському цвинтарі в Празі на могилі поета Олександра Олеся є також таблиця на знак пам’яті про загиблого в концтаборі Олега Ольжича. Так на чеській землі зустрілись знову батько і син – двоє великих поетів України…
Олег Ольжич часто переконував товаришів, що той, хто бореться, завжди має шанс. Навіть у безвиході… 21 липня минає 115 років із дня народження Олега Ольжича. Цей допис до його ювілею підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС. Поет і археолог, він покинув свою затишну робітню й книгозбірню і повернувся до України, яку залишив ще в дитинстві. Повернуся, щоб стати воїном…