Він є прикладом того, що людина не конче мусить жити в мегаполісах, не конче мусить мати великі статки, щоби проявився її непересічний геній. Він – надія для тисяч молодих творців, котрі мешкають у маленьких містечках і змушені з юних літ долати труднощі екзистенції, боротися за виживання та власне місце у світі… Його ж власна історія почалася 12 липня 1912 року в Дрогобичі – невеликому місті, яке він вважав центром Всесвіту, свого Всесвіту. В цьому місті він провів майже все своє життя, ставши його уважним наглядачем і неперевершеним «літописцем». Він встиг залишити нам лише дві збірки оповідань і жменю листів, а ще кілька сотень графічних та живописних робіт… Закінченої вищої освіти Бруно Шульц не мав і, власне, як в малярстві, так і в літературі його можна вважати самоуком...
Після смертей батька, а потім старшого брата, Бруно залишається єдиним годувальником родини: мама, хвороблива сестра та її син, що страждав від депресій, та ще якась кузинка. Праця гімназійного вчителя малювання та ручної праці не приносила ні особливого задоволення, ні особливих статків. Скромний, без міри закомплексований, замкнений, хворобливий, він мало вірив у свої сили – справжнім життям жив лише у своїй творчості. Важко сходився з людьми, спрагло шукав однодумців, і коли знаходив рідну душу, то вся глибина космосу його внутрішнього життя відкривалась їй. Свої малюнки показував тим небагатьом друзям, яким довіряв і яким зрештою вдалось таки намовити його виставлятись. З того часу брав участь у колективних мистецьких виставках у Львові, Вільні, Кракові, Варшаві… У грудні 1933 року оповіданням «Птахи» Бруно Шульц дебютував у «Літературних новинах», майже одночасно у варшавському видавництві вийшла перша книжка «Цинамонові крамниці». Він несподівано стає сенсацією сезону, з ним листуються Ст. І. Віткевич, Юліан Тувим, Вітольд Гомбрович. Та слава не засліплює його: де б він не був – чи то в Парижі, Варшаві чи Львові, завжди поспішав до свого, Богом забутого галицького містечка з крутими вуличками, обшарпаними кам’яницями, де час ішов сонно й розмірено – саме тут черпав Шульц своє натхнення, перетворюючи тісний та брудний міжвоєнний Дрогобич у фантастичне місто, де крамнички пахли спеціями, а жінки були несамовито вродливі та недоступні… Він творив на перехресті візуального та текстуального досвіду: був графіком, і водночас напрочуд тонко відчував структуру слова та семантику фрази. Його малярське око завжди помічало гру кольорів і світла, відкривало красу в бридкій буденності… 1937-го вийшла друком довгоочікувана книжка оповідань – «Санаторій під клепсидрою». На хвилі інтересу до дивакуватого літератора Шульц спробував видати «Цинамонові крамниці» в Італії та Франції, організувати персональну художню виставку в Парижі, навіть звозив туди сто малюнків… Але всі починання закінчилися невдачею і нечуваної сили депресія накрила Бруно…
А вже 1 вересня 1939 року Третій Рейх атакував Польщу, за десять днів гітлерівці ввійшли в Дрогобич. І раніше Бруно не особливо довіряв реальній дійсності, бо мав більш важливі справи: міфологізував бридку реальність, а тут… 24 вересня німецька окупація змінилася більшовицьким «визволенням» братнього народу. Пристосовуючись до дивної реальності, аполітичний Шульц малював, траплялося, і пропагандистські плакати: спочатку на замовлення окупаційної влади створив масштабний портрет Сталіна. Полотно вивісили на ратуші, але його одразу ж запаскудили місцеві галки. Коли Бруно це побачив, то прокоментував знайомому, мовляв, уперше в житті він тішиться з того, що його твір спотворили. Через кілька місяців нова влада замовила картину під пишномовною назвою «Звільнення народу Західної України Червоною Армією». Він виконав, але, вгледівши на полотні занадто багато жовто-синіх кольорів, сталінські посіпаки звинуватила аполітичного єврея в… «українському буржуазному націоналізмі», заарештували та допитали у відділку НКВС. Того разу минулося…
1 липня 1941-го у Дрогобич повернулися фашисти. З цього часу наступає фінальна сцена життєвої драми для Бруно Шульца. Певен час він мешкає в своєму домі на вулиці Флоріанській. Йому щастить отримати нарукавник «корисного єврея». Він знову малює, але тепер для віденського столяра, ґестапівця Фелікса Ландау: портрети, настінні фрески, займається каталогізацією книжок з бібліотек єврейського старечого дому та ордену Єзуїтів. У 1942-му Шульца з родиною таки виселяють з власного будинку до ґетто. У нього були фальшиві документи і гроші, щоби зникнути з міста цинамонових крамниць. З одного боку, він потерпав – боявся, що спіймають, з іншого – довго не наважувався, мабуть, з інших причин. Виглядало, наче б то чекав саме на 19 листопада, бо саме того дня остаточно зважився на втечу, саме того дня розпочалося відстрілювання дрогобицьких євреїв просто на вулицях. Перед тою фатальною для Шульца датою, коли ґестапівець вистрілить в письменника на розі вулиць Чацького і Міцкевича, був спійманий хтось з ґетта зі зброєю.
Він творив на межі польської, німецької, єврейської й української культурних традицій, став одним із першопроходьців нового способу письма і сприйняття світу, який сучасники називали «нова реальність» – цим трішки незграбним терміном літературні критики позначали те, що пізніше почали називати «магічним реалізмом». Якби не загубився рукопис роману «Месія», то письменник Бруно Шульц постав би перед читачем незвичним романістом з особливою стилістикою, мовою й умінням створити унікальний світ. «Назвати, – говорив письменник, – означає створити»… Без Шульца, без його творчого внеску не було би Маркеса, Борхеса, Кортасара, багатьох інших великих майстрів слова... Він здобув славу письменника, але найбільше прагнув бути художником… Цей допис до ювілею Бруно Шульца, письменника, художника і людини, що надзвичайно тонко відчувала навколишній світ, підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.
«Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність – та, що її створив митець», – так говорив сам Бруно Шульц про свою творчість. І так він сприймав світ.