Він називав себе щасливим, оскільки робив у житті те, що любив усім серцем, завжди захоплено розповідав про свою професію, зізнавався: «Кіно – це найкраще, що траплялося зі мною в житті». Ніколи не гнався за преміями та нагородами. Саме він поклав початок кінематографічному кланові Іллєнко: вслід за ним у кіно прийшли й молодші брати – Юрій та Михайло…
Вадим Іллєнко народився 3 липня 1932 року в місті Новомосковськ Дніпропетровської області в сім'ї інженера-будівельника. Малим захотів навчитися грати на піаніно, але інструменту в будинку не було – він коштував величезних грошей, яких батьки не мали. Тоді Вадим знайшов вихід – намалював на підвіконні чорно-білі клавіші. Годинами стояв біля вікна, уявляючи, як вони могли б звучати. Зрештою батьки не витримали і стали збирати гроші на акордеон...
Під час Другої світової війни з мамою та двома братами опинився в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі… Повернення до спустошеної України 1944-го було недовгим: у Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому, російськомовному... 1946 року демобілізований з фронту Герасим Іллєнко, щоби дати дітям хорошу освіту, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москві. Мати, Марія, медсестра за фахом, доглядала дітей і дбала про родинний затишок. Жили в бараці на території заводу «Ізопліт», жила небагато, грошей постійно не вистачало...
Любов до кіно почалася з фотографії, а пізніше, гостюючи в дідуся й бабусі в Черкасах, Вадим зблизька побачив за роботою оператора: знімали епізод «Переправа через Дніпро» з якогось художнього фільму. Буквально захворів цим: повернувся до Москви і вирішив, що вступатиме до кіноінституту. Пішов до Всесоюзного державного інституту кінематографії, взяв їхні програми і почав готуватися до вступу. Готувався три роки. Працював не на страх, а на совість: просиджував у бібліотеках, ходив по художніх музеях. 1950 року подав документи і вступив з першого разу, хоча конкурс на операторський факультет був – 18 чоловік на місце.
Його вибір професії згодом став вибором усієї родини – вслід за ним у кіно прийшли й менші брати. Хоч усі троє навчалися і жили в Москві, по завершення навчання поїхали до Києва. Говорили, що Україна – держава їхніх предків, тому українське в них закладене генетично... Вадим, Юрій та Михайло Іллєнко працювали разом над одним фільмом лише одного разу. Це була стрічка «Вечір на Івана Купала» (1968). Режисером і сценаристом у ній виступив Юрій. За камерою стояв Вадим, а одну з ролей виконав Михайло. Незважаючи на те, що в титрах жодного іншого фільму не вказуються імена всіх трьох братів – вони завжди радилися один з одним під час роботи над усіма своїми стрічками.
Вадим Іллєнко вписав багато яскравих сторінок в історію українського кіномистецтва. У 1955 році він прийшов до Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, пізніше працював на Одеській кіностудії та студії «Укртелефільм». Працював без пауз, його потребували режисери, особливо молоді, бажаючи мати гарантію якісного візуального втілення сценарію. Фільми, які Іллєнко зняв як оператор, стали еталоном операторської майстерності: «Олекса Довбуш», «За двома зайцями», «Вечір на Івана Купала», «Поштовий роман», «Білий башлик», «Гетьманські клейноди». Камера Вадима Іллєнка не шукала ефектів. Вона – зосереджено-уважна до внутрішнього життя героїв, до визначальних подій фільму. Вміння бачити, мислити кольором, створювати світлову атмосферу, вибирати «промовисту» натуру – все це в спокійній, стриманій манері… Як режисер поставив 7 стрічок: «Повернення Вероніки», «Над нами Південний хрест», «Зозуля з дипломом», «У синьому небі посію ліс», «Передай далі…», «Останній бункер» та «Геллі і Нок»… А коли кіногалузь в Україні занепала й зникла можливість ставити і знімати, він не покинув професію, передавав уміння і досвід молодим – керував кафедрою операторського мистецтва в Національному інституті культури і мистецтв.
В останні роки життя у Вадима Іллєнка було багато переживань: його підкосила ситуація, що склалася в нашій країні, коли росія вторглася в Україну. Він не міг активно цьому перешкодити, взяти участь в якихось акціях, тому переживав ще сильніше. говорив, що росію не змогли врятувати ні Чехов, ні Толстой, ні Достоєвський… Помер Вадим Герасимович Іллєнко 8 травня 2015 року.
Цей допис до ювілею кіномитця підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.
Знаймо, бо ми того варті!