Здавна на Зелені свята існувала традиція поминання: важливо було провідати на кладовищах померлих, відправити панахиду й влаштувати трапезу… Політичні події на початку ХХ століття наклали свій відбиток на поминальну традицію. Тоді у Галичині виник звичай упорядковувати поховання загиблих під час національно-визвольних змагань 1914-1921 років січових стрільців і воїнів УГА. Особливу увагу приділяли братським могилам, в яких поховані невідомі воїни… Ініціювали такі акції священники, вчителі, члени ОУН та різних молодіжних організацій («Пласт», «Луг», «Сокіл», «Січ»).
1947-й рік. Реґенсбруг, Німеччина. На шпальтах діаспорної газети «Вісник Оселі» – стаття «Сповнім наш національний обов’язок! Думки під зелені свята». Чи думав хто тоді, 75 років тому, що слова ці стануть закликом не лише до сучасників, а й до нащадків?!.
І знову надходять Зелені Свята. Свята наших Предків і Героїв.
І знову линемо думками на дорогі нам – а такі далекі могилки наших Найближчих, що від нас відділені «залізною занавісою», на могили наших Героїв, що розсіяні по всій широкій Українській Землі… на могили тисячів наших скитальців, розкинені по цілому світі, вкінці на ще зовсім свіжі могили наших Борців у Рідному Краю, яким кінця немає. <•••>
Віддавши їм усім наш глибокий поклін мусимо собі усвідомити, що їхня кров, пролита за Рідний Край, зобов’язує нас продовжувати їхню боротьбу аж до остаточної перемоги.
Повага сучасного менту наказує нам залишити всі дрібні непорозуміння, жалюгідні спори, хворобливе вишукування плям на сонці, усунути все те, що нас ділить, і скріпляти все те, що нас лучить в одну Велику, Всеукраїнську Громаду.
Згадуючи світлу пам’ять полеглих Героїв і Борців за волю України, не сміємо забувати за всіх тих, що втратили здоров’я чи працездатність на службі Батьківщині. <•••>
Віра без діл – мертва. <•••> І наш культ Героїв у Зелені Свята – без рівночасної видатної допомоги для всіх воєнних жертв – буде пустим звуком, якщо з ним не наступлять наші переконливі діла.
Цьогорічні Зелені Свята, що випали в такий критичний час, відсвяткуємо найкраще тоді, коли причинимося видатно до забезпечення наших жертв війни, жертв сучасного лихоліття.
Тільки тоді зможемо мати спокійну совість, що ми справді сповнили хоч частинно наш святий, національний обов’язок.
Це не просто історичний документ, свідчення епохи, це – знову реальність, тепер вже наша реальність, бо ці рядки 75-річної давнини промовляють уже до нас, сучасних українців… І чи знову ці слова стануть спонукою до дій для наступних поколінь українців, чи врешті-решт вони таки стануть нашим життєвим кредо – це все залежить саме від нас...
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.
Повага сучасного менту наказує нам залишити всі дрібні непорозуміння, жалюгідні спори, хворобливе вишукування плям на сонці, усунути все те, що нас ділить, і скріпляти все те, що нас лучить в одну Велику, Всеукраїнську Громаду.