Його доля радше схожа на плутаний лабіринт, який в останній момент несподівано вивів до омріяної вершини. З дитинства він мріяв стати археологом, але пішов вчитися на інженера. Пройшовши через коловорот заводів і цехів, дивним чином опинився на Одеському обласному радіо: спочатку носив свої дописи журналістам, поки ті не переконали його змінити заводський халат на мікрофон. Так у 1968 році Володимир Рутківський стає новинарем, веде щотижневі програми – це вже була робота зі словом, щоденне знайомство з різними людьми.

У 1966 році в Одесі виходить його перша збірка поезії «Краплини сонця». Та пильні громадяни настрочили анонімку в обком партії: мовляв, Рутківський очолює на обласному радіо «українських буржуазних націоналістів» і навіть при свідках заявляв, що «русских стихов в эфир не дам!». Як на біду, він ще й поставив свій підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста. Справа набула розголосу. Рутківський потрапив у «чорний список»: другу збірку «Плоти» вилучили з бібліотек, а третю, «Експромт», – із видавничого плану на 1970 рік. Довкола поета запанувала задушлива атмосфера. Виручив Борис Олійник, який із симпатією ставився до одесита. «Старий, тікай із Одеси, поки не сталося найгіршого», – порадив він і допоміг у 1973 році вступити на дворічні Вищі літературні курси у Москві, що дало можливість поваритися в колі таких же одержимих і утвердитися в думці, що література – це те головне, що його триматиме на світі.

Неймовірно, але факт: на початках йому легше було надрукувати свої твори в Москві, ніж у Києві – саме у всесоюзному видавництві «Детгиз» в авторському перекладі вийшли його перші дитячі повісті. Рутківському писали читачі з різних куточків СРСР, але в Україні про нього майже не згадують. Після 1985 року стає вільніше дихати – зникла цензура. Письменник нарешті прийшов до юного українського читача: «Бухтик із тихого затону», «Гості на мітлі», «Ганнуся» та «Намети над річкою»… За часів перебудови Володимир Григорович знову повертається до журналістики. Нові часи дали можливість нових тем. Згодом прокинулася й давня нереалізована дитяча мрія – побути істориком, але не просто дослідником… Володимир Рутківський полишає психологічні та казкові повісті і береться за значно ризикованіші речі – творення власної версії маловідомих подій минувшини. Ним керує бажання пробудити гордість українців за власну історію, котра нічим не гірша за французьку чи британську. Приходячи з редакції, він вечорами сідає за письмовий стіл.

Першим його історичним відкриттям стає повість «Сторожова застава», далі - «Джури», «Сині води», та він залишається непомітним у жвавому літературному русі незалежної України. Але Рутківський не здавався. Вийшовши на пенсію, позбувшись обридливого газетярства, він міг тепер вволю насолоджуватися творчою працею. Тож сідав за письмовий стіл щодня, як за звичайну роботу. Правив старі тексти, писав нові. Чи вірив Володимир Григорович у свою прекрасну письменницьку долю до 2007 року, коли Іван Малкович здійснив нове видання «Джур», що мало ефект бомби в українській тогочасній дитячій літературі?.. Перевидання в «А-Ба-Бі-Га-Ла-Ма-Зі» з неймовірними ілюстраціями Максима Паленка відкрило Україні самобутнього дитячого письменника. Якби не опіка приятеля з юнацьких років Анатолія Качана, який наполегливо і неодноразово радив Іванові Малковичу прочитати твори одесита, ми би, можливо, й не мали феномену Рутківського.

У 2008 році в Одесі виходить повість «Потерчата» – лірична сповідь письменника про дитячі роки, обпалені війною. Критики вже відносять її до класики, ставлячи в один ряд із творами Григора Тютюнника та Миколи Вінграновського. Та якщо «Климко» розповідає про невмолимий трагізм війни, то в «Потерчатах», попри весь воєнний драматизм, Рутківському вдалося знайти свою особливу інтонацію – світлого суму, а почасти навіть гумору. Адже війна війною, а дитинство бере своє. Діти все-одно граються, навіть якщо поруч хтось іде в атаку…

Володимир Рутківський мав оту дитячу приязнь, світлість, деяку наївність, бо пишучи для дітей, самому слід мати дитячість у душі. За м’якість і делікатність характеру його всі любили. Він не мав якихось відвертих недругів чи заздрісників, хоча в іконостасі сучасної дитячої літератури сягнув найвищого визнання. Навіть отримав у 2012 році Шевченківську премію, що для дитячого письменника нині видається неймовірним, зважаючи на гостру конкуренцію за одну-єдине місце у номінації «література»… Він був із тих письменників, яким властива скромність і критичне ставлення до того, що пишуть. Тому й переписував свої твори по кілька разів. Правка тексту для нього завжди була значно довшим і важчим процесом, ніж саме писання…

Лише півроку не вистачило письменникові, аби відзначити своє 85-річчя. А народився він 18 квітня 1937 року у сім’ї вчителів. У характері письменника переплелися польський гонор батька та козацька міць матері. Мати була такою сильною, що коли треба було перенести колоду, вона бралася за товщий кінець, а випускник школи Володимир із братом Вітьком удвох – за тонший. Оця козацька звитяга рідної Черкащини не раз промовлятиме з творів майбутнього письменника.

Читаймо, бо ми того варті!