Він невтомно шукав досконалість і радів кожному новому дню: «Найщасливіший день сьогодні, – писав у щоденнику в 1977-му. – Чому? Бо він є і я живу!»… Митець жив і творив у радянську добу, проте мав біографію, далеку від тогочасних канонів. Його життя – дивне сполучення творчих злетів і компрометуючих (з погляду влади) обставин. Нащадок полоненого горянина з князівського роду Кхваридзе, привезеного після завоювання Росією Кавказу на Полтавщину, і місцевої селянки ввійшов в історію як видатний художник, скульптор, кінорежисер, сценарист та театральний драматург.
Ще в дитинстві Іван любив ліпити з глини фігурки тварин і людей… Коштом заможного родича здобув гімназійну освіту та вступив до Київського художнього училища, по закінченні якого став студентом знаменитої Академії мистецтв у Петербурзі. Великою удачею для талановитого хлопця стала участь у конкурсі на кращий пам’ятник Шевченку. Роботу початківця відзначили заохочувальною премією у сто рублів, а досвідчений скульптор Наум Аронсон запросив його на безкоштовне навчання до своєї студії в Парижі. Приїхавши до Києва на канікули, Кавалерідзе дізнався, що буквально через чотири дні завершується термін подачі проектів на пам’ятник княгині Ользі – тріумфальна перемога навіть для самого конкурсанта виявилась абсолютною несподіванкою. Пам’ятник, встановлений 1911 року та скинутий більшовиками в 1919-му – мовляв, не той персонаж, якого має шанувати пролетаріат, було відновлено лише 1996-го.
Мобілізований до армії на початку Першої світової війни недовчений студент-скульптор став прапорщиком імператорської лейб-гвардії, а після революції солдати обрали його командиром батальйону, відповідального за охорону арештованої царської сім’ї. Приїхавши у відпустку до Києва, Кавалерідзе взяв участь у скликаному Центральною Радою Всеукраїнському військовому з’їзді, у кулуарах якого Симон Петлюра порадив патріотично налаштованому офіцеру «не заривати Богом даного таланту в землю», бо старшин у війську багато, а справжніх митців у будь-якого народу – одиниці.
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Ромнах, споруджений 1918 року за часів УНР, більшовики демонтували у 1920-ті роки – як «петлюрівський». Пам’ятник у Сумах, поставлений за радянської влади 1926 року, простояв лише три десятиріччя. Його знищили начебто за особистою вказівкою Хрущова, якому не імпонував кубізм. Дивом вистояв створений у стилі конструктивізму пам`ятник Тарасові у Полтаві: спочатку під час Другої світової війни німці переплутали монумент Шевченку з пам’ятником Лєніну, а згодом Хрущов рекомендував на місці пам’ятника, створеного Кавалерідзе збудувати новий бронзовий монумент, схожий за канонами на ті, що стоїть у Каневі та Києві. Але все ж творіння Кавалерідзе відстояли і зберегли…
Становлення Івана Кавалерідзе як кінорежисера відбулось на Одеській кіностудії, куди він приніс власний сценарій, а згодом сам став знімати фільми. Прихід Кавалерідзе в кіно ознаменувався новаторськими та експериментальними методами – застосування принципів скульптури в кінематографі, «блокова розповідь», аскетичні діалоги, невербальне мовлення жестів та міміки. Як засвідчують сучасники, творче життя найбільшої на той час в СРСР кінофабрики зосереджувалось довкола двох непересічних особистостей – Олександра Довженка й Івана Кавалерідзе. Так само як легендарна Довженкова «Земля», яку навіть після цензурних обрізань вилучили із прокату в СРСР, «Коліївщина» Кавалерідзе за творами Шевченка зазнала 17 переписувань сценарію та перезйомок. Та навіть і це не врятувало: вже на шостий день після прем’єри, яка відбулась у Ленінграді, стрічку за особистим розпорядженням Сталіна заборонили, а всесоюзна газета «Правда» надрукувала розгромну рецензію із промовистою назвою «Груба схема замість історичної правди». А знятий згодом фільм «Прометей» (за мотивами творчості та біографії Тараса Шевченка) заборонили 1936-го. Кажуть, знову на вимогу Сталіна: не сподобалося вождю, що на екрані росіяни програють війну на Кавказі. Після розгромної статті у головній партійній газеті, де режисеру закинули прославляння сепаратизму, йому заборонили ставити історичні картини.
Друга світова війна… В період окупації Кавалерідзе був головою Комітету у справах мистецтва Київської міської управи. Це давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини, підтримати київську інтелігенцію, зберегти від пограбування культурні цінності. Він був особисто знайомий і товаришував з Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Уласом Самчуком, Григорієм Костюком та бургомистром Києва Володимиром Багазієм. Намагався, користуючись посадою, оживити Київську кіностудію, яка після втечі червоних стояла мертво. У ті дні Улас Самчук подарував йому другий том своєї трилогії «Волинь». Кавалерідзе прочитав і захопився. Хотів екранізувати на студії, яку сподівався відродити. Із того задуму нічого не вийшло. А якби вийшло, Іван Петрович мусив би невдовзі емігрувати.
Радянська влада не пробачила «зраду» і позбавила режисера низки привілеїв, але він не був репресований – партія інколи була поблажливою до талановитих митців і давала їм можливість реабілітуватися. Кавалерідзе продовжує працювати в театрі та кіно. Створює скульптури… 1977-го – у Києві на Червоній площі – тепер Контрактова – відкрили пам’ятник Григорію Сковороді. Перший його варіант – із Біблією в руці, натільним хрестиком і босоніж – відхилили партійні чиновники. Фігуру взули у постоли, у руки вклали торбину…
Митець прожив довге і насичене життя, сповнене карколомних творчих злетів та падінь, яскравих зустрічей і несподіваних поворотів. Він був свідком та одним з творців доби великого соціального експерименту. Говорять, що у мемуарах написаних наприкінці життя Іван Кавалерідзе вдається до низки містифікацій аби завуалювати неприємні факти своєї біографії та створити образ новатора і революціонера мистецтва. Та як було насправді не скаже ніхто, бо ніхто ніколи чужого життя не жив…
Іван Петрович Кавалерідзе народився 13 квітня 1887 року на хуторі Ладанський на Полтавщині (нині Новотерпівка Роменського району Сумської області).
Знаймо, бо ми того варті!