Спочатку глядач бачив, як на сцену виходять актори, які починають рухатися так, що стає зрозуміло – вони робітники заводу. Потім вони змінюють свої рухи і вже стають машинами, з якими працювали ті робітники. А потім вони перевтілюються на те, що виробляється на тому заводі – на газ. Цей газ стає нестабільним, а тоді вибухає, як і будівля фабрики – і все те актори показують рухами. Врешті, й вони стають жертвами того вибуху… Це не відтворення картинки, це створення живого образу, який весь час перетворюється на очах глядача.

1923 рік. Прем’єрна вистава «Березоля» Леся Курбаса – «Ґаз», вистава, що стала класичним зразком українського театрального Експресіонізму. Зараз це виглядає дуже сучасно, а тоді… Курбас зробив це першим у театральному мистецтві: він оживив рух, будучи натхненним Броніславою Ніжинською, яка в той час працювала в Києві. Вона, а також Надія Шуварська, яка стала хореографом Курбаса, справді змінили поняття про рух в театрі й уявлення про те, що може тіло зробити на сцені.

Декорації, сценографію і сценічні моделі до спектаклів Курбаса творив художник-авангардист Вадим Меллер, який товаришував із Казимиром Малевичем, Олександрою Екстер та Василем Кандинським. Характерною особливістю березільських вистав було те, що сценічний простір, створений Меллером, міг як емоційно підігравати акторам на сцені, так і жорстко регламентувати їхні рухи… 

Актори виходили на сцену, як актори, щось робили. Коли ж спускалася сценографія, коли мінялося світло – в той самий час і актори перетворювалися на дійових осіб. І присутні в залі ставали свідками таїни акторства, магії, розуміючи, що людина є і людиною, і дієвою особою. А ще саме Лесь Курбас одним із перших у світовому театрі почав використовувати на сцені мультимедіа і кіноекрани, як частину основного наративу п’єси.

«Березіль» давньоукраїнською мовою – березень. «Березіль» перегукується із віршем норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Б’єрнстьєрне Б’єрнсона:

Початок весни, початок нового мистецтва… Відгриміла Громадянська війна, та навіть у розрусі варто творити культуру, бо за зимою завжди йде весна. Саме навесні 1922 року, в останні дні березня, Лесь Курбас заснував театр, і не просто театр, а Мистецьке Об’єднання «Березіль» (МОБ), що мало стати основою нової сценічної культури. У різний час до складу МОБу входило шість театрів-майстерень у Києві, Одесі, кілька напіваматорських колективів у Білій Церкві, Борисполі, інших провінційних містечках і навіть селах. Для вивчення та розвитку фахових засад театральної роботи було створено режисерську лабораторію (режлаб), музей театру, десять спеціалізованих комітетів. Чотири роки «Березіль» працював у Києві, а 1926 року як найкращий театр республіки переїхав до тодішньої столиці радянської України – Харкова.

Курбас і митці навколо нього, були дуже небезпечні для сталінської системи, бо вони творили навколо себе співтовариство людей, для яких було природним вільно мислити і творити. Навколо них зібралась велика громада, яка любила ходити на ті вистави, читати те, що вони тоді писали, дивитися на їхні картини. Це була модерна урбаністична хвиля в Україні… Тоді столицею був Харків, і туди почала з’їжджатися молодь, яка витворювала аудиторію Курбаса, «Березоля» і всіх інших митців з того кола… Їх усіх арештували, позасилали в ГУЛАГ і знищили не через їхнє авангардне мистецтво, а найперше через те, що вони через мистецтво творили своє власне суспільство, яке не вважало, що росія  є центром світу…

Знаймо, бо ми того варті!