Його пісенна колиска – село Гриньки на Полтавщині. Тут, 22 березня 1842 року, в родині дворянина з козацьким корінням і побачив світ Микола Лисенко. Роки по тому, рідні композитора згадували, як, повертаючись до Києва з Посулля, він напихав у валізи різного зілля – м’яти, кануперу, пижми (ніде не хотів розлучатися з пахощами любого степу), а в окремий папірець загортав ще й дрібку рідної землі... Розповідали, як у Китаєві, під Києвом, де Лисенко відпочивав із родиною, виходив, бувало, в поле, оглядався навколо себе, журливо хитав головою і казав: «Не те, не те… І дух не той, і небо не таке, і простір… От у нас на Полтавщині!..» Наймиліші його серцю були посульські села Жовнин, Галицьке, Липове, Миколаївка, Кліщинці тодішнього Кременчуцького повіту. Разом із своїм найвірнішим другом і родичем Михайлом Старицьким, Микола Лисенко збирав по цих селах і степових хуторах безцінні перлини пісень свого народу… Разом із чумацькими стежками-дорогами ці села давно зникли під водами штучного Кременчуцького моря, та пісні – живі, музика – жива...
Музика супроводжувала його все життя, яке він власне і віддав на її розвиток. Музичну освіту майбутній композитор здобув у престижній Лейпцизькій консерваторії, де високо відзначали його талант і пропонували успішну кар’єру в Європі, та він хотів жити і творити лише в Україні. У Лейпциґу, сумуючи за батьківщиною, він написав свій перший знаний твір – «Заповіт». поклавши на музику безсмертні слова Тараса Шевченка.
За півстоліття своєї композиторської діяльності Микола Лисенко написав понад тисячу різноманітних за формою і змістом творів – опер, симфоній, кантат для хору й оркестру, романів, пісень, за що зажив слави «українського Бояна». Був закоханий в українську народну пісню, часто їздив у фольклорні експедиції і створив понад 500 обробок народних пісень для хору та видав декілька збірок власних аранжувань. Його називають засновником української класичної музики та національної опери, а ще – саме він заклав підґрунтя для української музичної науки, розвивав музичну освіту в Україні. Саме він створив перший професійний хоровий колектив, з яким здійснив чотири тріумфальні подорожі українськими містами.
Тривалий час у царині національної музики він один, багатолико, уособлював собою ціле «військо Лисенкове». І кроку назад не ступав: часи були такі, коли й один у полі – військо.
…Ще в 70-х роках ХІХ ст. у Миколи Віталійовича зародилася ідея створення народної опери. Намір зміцнів, коли разом з археологічною експедицією композитор побував на місці колишньої Запорозької Січі. Після тієї поїздки й вирішив написати оперу на матеріалі знаменитої повісті Миколи Гоголя. Його захоплювала незламна сила волі, мужність, відвага Бульби та його палка любов до батьківщини. З 1880 по 1890 роки разом із Михайлом Старицьким (автором лібрето) він працював над оперою. Петро Чайковський пропонував допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні... Композитор повністю завершив оркестровку опери. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса. Та, на жаль, ні Лисенку, ні Старицькому не довелося за життя побачити свого «Тараса Бульбу» на сцені… Не побачила світ і постановка Леся Курбаса: у 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті, перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, «повернувши» оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють…
20 жовтня 1912 року «за антидержавну діяльність» та «український націоналізм» було прийнято офіційну постанову про притягнення до кримінальної відповідальності членів Ради старійшин «Київського українського клубу» на чолі з його головою Миколою Лисенком. За чотири дні після оголошення вироку «батько української музики» помер від сердечного нападу…
Композитор і теоретик Микола Лисенко допоміг українській музиці здобути законне право на вільне самовизначення аж до відокремлення, утворитися і самостійно вирости в культуру, власним прикладом скасував усілякі національні привілеї та обмеження, спрямувавши нашу пісню на вільний розвиток.
Знаймо, бо ми того варті!