Він став актором і режисером всупереч волі близьких: у родині Курбасів–Яновичів батьки були артистами, обидві бабусі мали стосунок до акторства, але всі були проти того, аби обдарований син і онук ішов тим самим нужденним, виснажливим і не шанованим шляхом.
Його театральна кар’єра розпочалась у Львові, а свій перший театр «Тернопільські театральні вечори» Лесь Курбас створив разом із друзями 1915 року. З березня 1916 року Курбас – прем’єр у київському театрі Миколи Садовського. Тоді ж він організовує студію Молодого театру, а трохи більш ніж за рік відкривається й сам Молодий театр із новітнім, незвичним для української сцени репертуаром. Таке починання багатьом здавалось не інакше як авантюрою – однак саме це «Товариство на вірі» увійшло до історії як перший модерний український театр.
Створений у 1920 році Кийдрамте (Київський драматичний театр) рушив за більшовицькими загонами й фактично ввійшов до складу червоноармійської дивізії Якіра: так ідеалізм і максималізм спонукали Курбаса творити революційний, агітаційний театр… 1922 року він знов у Києві: оточений новими друзями й однодумцями, закладає знаменитий МОБ – Мистецьке Об’єднання «Березіль». З осені 1926 року найповажніший український театр «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса працює вже в столичному Харкові: режисер принаджує до свого театру інтелектуалів, естетів і лівих радикалів, створюючи потужне мистецьке середовище.
Про нього говорили, що він міг поставити на сцені навіть таблицю множення: своїми експериментальними постановками Лесь Курбас круто змінює тогочасні уявлення про театр… У новаторській постановці «Ґаз» Ґеорґа Кайзера (1923) вибух на фабриці відтворювався за допомогою руху акторів. У постановці «Джиммі Гіґґінз» (1923) аби представити думки персонажа, режисер поєднав дію на кіноекрані та на сцені (експерименти Курбаса з кіно належать до найцікавіших ранніх застосувань мультимедіа в світовому театрі). У «Макбеті» Шекспіра (1924) актори перевтілюються в «образ» просто перед глядачами... У постановці «Народний Малахій» Миколи Куліша (1928) головним елементом стає особлива музичність мови вистави. Мюзикл «Алло на хвилі 477!» – перше джаз-ревю в Україні. Комедію Миколи Куліша про сучасних харків’ян «Мина Мазайло» (1929) Курбас «розміщує» у космічних конструкціях художника-авангардиста Вадима Меллера… Його вистави ставали не лише подіями мистецтва, а й суспільного життя – через те майже кожну постановку переглядало ЦК і ЧК.
Наприкінці 1920-х Курбас вчиняє у «Березолі» репертуарний переворот: режисер пропонує начебто розважальний, а насправді критично-іронічний театр. Втім, цю «обманку» помітила і зрозуміла критика, що ставала чимраз суворішою й репресивнішою до Курбасових театрально-репертуарних вигадок. Оперну «Диктатуру» – містерію й за формою, й за суттю – критика викрила, яка таки розгледіла, що в цій виставі, де тексти не промовляли, а розспівували, а рубані слова п’єси Микитенка виголошували речитативами, йшлося про нищення українського селянства через примусову колективізацію… «Театр вияву», про який Курбас писав іще 1925 року, він повною мірою реалізував у останній березільській поставі «Маклена Граса» про дівчину-бідачку з буржуазної Польщі. Після цього спектаклю, зіграного у вересні 1933-го як вселенський плач, влада більше не ризикувала довіряти театральне стерно ненадійному утопістові-мрійнику.
Як свідчить стенограма від 5 жовтня 1933 року, Курбаса зняли з посади очільника створеного ним же театру за український буржуазний націоналізм. Проти «фашиста-націоналіста» підняли руки й проголосували всі присутні, за винятком двох осіб. Далі колектив звернулися до уряду з проханням перейменувати «Березіль» на черговий театр ім. Т. Шевченка. Знайшлися й такі, що намагалися позбутися всіх згадок про Курбаса, викреслити його з власної та колективної пам’яті. Курбасу не пробачали ні творчого ентузіазму, ні затятості, ні щирої віри в те, у що майже ніхто з прагматиків уже не вірив. Зрештою, це був синдром ланцюгової реакції з боку пересічних людей, бо його вимогливість, жорсткість, нетерпимість до буденщини, балаканини, фіґлярства, «відпочинку під грушею» чимраз дужче дратувала численних опонентів і заздрісників.
У 1933 році Леся Курбаса було заарештовано у Москві, де він працював вже кілька місяців. Спочатку його вислали на Медвежу гору, а потім – на Соловки. Він і на Соловках створив театр-легенду: вперто, одну за одною, готував вистави в таборовому театрі на Соловках: ставив радянські шлягери. Чи то успадкована від батьків-акторів і діда-священика, чи зрощена в собі на противагу буденності, розчаруванню від життя й смутку від нездійснених мрій, непоборна віра в мистецьке місіонерство спонукала його до діяльної творчості за будь-яких обставин…
Леся Курбаса разом із багатьма іншими в’язнями розстріляли в карельському урочищі Сандармох на початку листопада 1937 року з нагоди 20-річного ювілею Великої Жовтневої революції – так тоді називали цю подію, так відзначали її круглі дати. Його реабілітували в 1957 році, але фактично до 1989 року Курбаса в Україні не знали.
Важко навіть уявити, як би далеко сягнув геній Леся Курбаса, якби його не спіткала трагічна доля… Та й того, що зробив Курбас, який загинув у п’ятдесятирічному віці, провівши п’ять останніх років у концтаборах радянської репресивної системи, вистачило б на багато людських життів.
Цей допис до ювілею видатного українського митця ХХ століття підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС. Актор, режисер театру та кіно, театральний теоретик, публіцист, перекладач та драматург Лесь (Олександр-Зенон) Курбас народився 25 лютого 1887 року.
Знаймо, бо ми того варті!