«Хто боїться Вірджинії Вулф?» Напевно, всі, хоча би раз у житті, чули цю фразу. В залежності від того, кому що до смаку – це назва п’єси американського драматурга Едварда Олбі чи відомого фільму-драми з зірковою подружньою парою, Елізабет Тейлор та Річардом Бартоном, у головних ролях. Сімейна пара – Джордж і Марта – ненавидять один одного і не приховують цього. Але вони так заплуталися в своїх ілюзіях, що не можуть нічого з цим вдіяти. Спитайте себе, до чого тут Вірджинія Вулф? Бо ні в п’єсі, ні в фільмі про неї не йдеться…
Всесвітньо відома письменниця, літературний критик і завзята феміністка Вірджинія Вулф вважається культовою фігурою в історії модерністської літератури та, попри те, що все життя відчувала невпевненість у собі, натхненницею руху за права жінок. Небагата подіями біографія авторки романів «Місіс Делловей», «До маяка», «Хвилі», «Роки» та інших насправді є трагічним нашаруванням психологічних травм, нервових зривів, депресій і спроб суїциду. Все її життя було одвічним змаганням із хворобою, у якому вона нагадувала плавчиню, що мала лічені хвилини спокою перед тим, як нова хвиля вкотре накриє її з головою…
Вірджинія Аделіна народилася 25 січня 1882 року в інтелігентній родині відомого лондонського літератора. У будинку Стівенів часто бували письменники і художники, велися бесіди високоінтелектуальні теми та обговорювалися мистецькі події. Саме в такій атмосфері зростали діти, а їх було чимало, рідних та зведених братів і сестер. А найбільшим щастям для маленької дівчинки був дозвіл батька брати будь-які книги з його величезної бібліотеки... Далі ж душевні потрясіння і психологічні травми, болісні відкриття та втрати переслідували її чи не все життя…
Видатна письменниця з 1915 року вела щоденник. Останній запис датовано 8 березня 1941 року, за 20 днів до самогубства. Ці щоденники були вперше опубліковані 1953 року її чоловіком, Леонардом Вулфом. Вірджинія писала про все, що відбувалося з нею, – про напади хвороби, яка не залишала її у спокої, про людей, з якими зустрічалася, про авторів, яких читала. А найголовніше – про свої книги, до написання яких підходила вкрай ретельно і виважено. У своїх романах та есеях вона відмовилася від традиційної оповіді: на перший план у неї виходить внутрішній монолог героя (поряд із Марселем Прустом і Джеймсом Джойсов, письменниця вважається одним із новаторів прийому «потоку свідомості»). Критики називають її твори «подорожжю вглиб особистості». Її книги ніколи не були орієнтовані на масового читача. Як сміливий експериментатор вона наполегливо прагнула до граничної глибини психологічного аналізу своїх героїв і невтомно шукала нові методи і художні прийоми для цього, та все своє творче життя страждала від недосконалості…
Творчий процес був для Вірджинії важким і виснажливим, вона намагалася відобразити у книгах усі свої відчуття, що часто було просто нереально. Писала довго і зосереджено, а ще – обов’язково тривалий час редагувала, одну сцену могла переписувати кілька разів поспіль, сама друкувала чистовий варіант. А яких надзусиль їй вартувала робота над гранками, а попереду було ще й нервове очікування рецензій… Вона втрачала душевну рівновагу. Негативні відгуки завжди сприймала дуже болісно, натомість схвальна критика, навпаки, повертала її до життя. Леонард Вулф завжди підтримував дружину: він був першим критиком її книг і намагався підняти її самооцінку, він добровільно обрав для себе роль опікуна і доглядальника хворої дружини, оберігав її від нових стресів, періодично вивозив до провінції, дбав про суворий розпорядок дня, стежив за дотриманням усіх настанов лікарів, навіть заснував видавництво, у якому публікували твори Вірджинії…
Вулф почергово переходила від творчого піднесення до письменницької кризи: то була окрилена новою ідеєю, то вважала свої книги нікчемними. Могла спокійно подорожувати Європою, відвідувати вистави, спілкуватися із широким колом однодумців, бути жвавою і дотепною оповідачкою. А могла тижнями не виходити з дому, не вставати з ліжка і відмовлятися бачитись із будь-ким. Емоційне піднесення в неї змінювалося через якусь незначну дрібницю на глибоку депресію. За коротким періодом психічного здоров’я неминуче ставався нервовий напад, далі – знову повільне одужання, а потім – чергове загострення, і так по колу…
Цей допис до ювілею відомої англійської письменниці, твори якої й сьогодні не втрачають популярності в інтелектуальних колах, підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу № 1 Полтавської МЦБС.
P.S. То хто і чому боїться Вірджинії Вулф?.. Автор п’єси, Едвард Олбі, говорив в інтерв’ю, ніби побачив на дзеркалі в якомусь барі цю фразу – «Who’s Afraid of Virginia Woolf?» – і вирішив узяти її за назву п’єси. Насправді це рядок із пісеньки трьох поросят у знаменитому диснеївському мультику. Вони, звісно, про Вірджинію Вулф ні сном ні духом не чули, а просто запитують: «Хто боїться великого злого вовка?» Це риторичне питання, а радше ствердження, що легковажні поросята вовка не бояться. Свого часу пісенька трьох поросят була суперпопулярною, а фраза перетворилася на мем. Звісно, коли Олбі перекрутив фразу і приставив туди з якогось дива Вірджинію Вулф, англомовні глядачі, які в дитинстві дивилися мультик. легко впізнавали алюзію,..
Вірджинія Вулф була блискучою письменницею та захисником прав жінок. Крім того, вона прагнула прожити своє життя без помилкових ілюзій. Тоді питання в заголовку п’єси стає таким: «Хто боїться зіткнутися з реальністю?» І відповідь може бути: більшість із нас...
Читаймо, бо ми того варті!