29 вересня 1941 року 4-річний Цезар Кац за руку з нянею йшов вулицями Києва до Бабиного Яру. Безліч людей довкола нагадували йому святкові демонстрації, на які він нещодавно ходив із татом. Він балансував на трамвайних коліях і просив няню купити йому святкову кульку. У малого був чудовий настрій…
А почалося все з оголошення: 27-28 вересня на стінах будинків, огорожах і стовпах міста з’явилися папірці, у яких йшлося про те, що всі євреї Києва і його околиць мають з’явитися 29 вересня до 8 години ранку на ріг вулиць Мельникова і Дегтярівської. Люди були повинні взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг та білизну.
...Людей сортували, змушували роздягатися та спускатися до яру, де клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі солдати й вбивали їх пострілами в потилицю. Розпачливе ридання, крики поліцаїв, благання про допомогу, прокляття катам і молитви заглушувалися веселими мелодіями вальсів з гучномовців і гуркотом літака, який безперервно літав над яром. Тоді встигли розстріляти близько 22 тисяч. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі та вбили наступного дня. Потім сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.
Згідно з проведеним у повоєнні роки розслідуванням 29-30 вересня 1941 року у Бабиному Яру загинуло 33 771 чоловік. Свідків, які бачили цю трагедію на власні очі, майже не залишилось. Історії про масові вбивства передавалися в київських родинах з вуст в уста…
Із середини жовтня 1941 року в Бабиному Яру та його околицях почалися спеціальні акції, під час яких були розстріляні комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії… Роками тут було місце регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзатцгрупи. Серед загиблих – військовополонені, українські націоналісти, в’язні Сирецького табору та всі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Загалом за час німецької окупації Києва у Бабиному Яру вбили понад 100 тисяч людей. Точної кількості вбитих не знає ніхто.
Коли відступ німецької армії з Києва став справою кількох місяців, окупаційна влада намагалась сховати сліди масових страт: «трупні команди» з числа сирецьких в'язнів у серпні-вересні ексгумували і спалили більшу частину тіл в печах, викладених з надгробків розташованого поруч єврейського кладовища, після чого скелетні залишки перемололи костемольними машинами. Тіла знищували і в розкопаних в яру могилах, де трупи обливали горючими сумішами і підпалювали... Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.
За часів Радянського Союзу про справжню історію Бабиного Яру воліли не згадувати, щоб не пробудити національних почуттів у жодної нації. Спершу тій пам'яті справді не надавали значення. В 1950-му році радянська влада вирішила заповнити Бабин Яр відходами виробництва цегляних заводів, а потім прокласти там шляхи і облаштувати парк. Дамба, якою перекрили яр, не відповідала нормам безпеки і 13 березня 1961 не витримала навантаження: селевий потік висотою приблизно до 14 метрів ринув на Куренівку. Тоді загинуло 1 500 людей. Ті події згодом отримали назву «Куренівська трагедія»… «Бабин Яр помстився», - говорили одне-одному люди. За містичним збігом, трагедія сталася рівно через 20 років після розстрілів.
Інформацію про розстріли подавали «дозовано», переповідаючи про німецько-фашистських окупантів, які розстрілювали громадян СРСР єврейського походження, про ромів та українських націоналістів говорити було заборонено, вшановувати пам’ять загиблих у Бабиному Яру без дозволу влади – теж. КДБ і міліція переслідували тих, хто 29 вересня приходили до Бабиного Яру покласти квіти. Проте він продовжував лишатися місцем пам’яті, яке також стало й символом непокори та виявом дисидентства.
Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу №1 Полтавської МЦБС. Цього року – 80-ті роковини від початку масових розстрілів, здійснених гітлерівцями у Бабиному Яру. Це місце стало всесвітньо відомим символом Голокосту. Нацисти також вчиняли подібні злочини у Харкові (Дробицький Яр), Дніпропетровську (нині – місто Дніпро), Рівному (урочище Сосонки), Луцьку, Вінниці, Дрогобичі та інших місцях України. Стільки трагедій було під час війни, що пам’ятати лише про якесь одне місце важко…
Пам’ятаймо…