18 березня минає 110 років від дня народження лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка Любомира Дмитерка. Його творчий доробок за півстоліття у літературі складається з великої кількості поезій, п’єс та прозових творів.
Працівники бібліотеки-філалу №7 пропонують згадати його не тільки як письменника, але й людину, яка вміла не тільки відкривати таланти у літературі, але і підтримувати їх. Як сказав Леонід Єфімов «серед усіх талантів, якими природа обдарувала Дмитерка, найбільший його талант — бути людиною. Він завжди клопотався про якихось знедолених, ніколи не забував давніх друзів, незалежно від їхніх місць у суспільній ієрархії, і обожнював свою сім’ю».
«Іду!» – саме збіркою під такою назвою про себе заявив в українській літературі 19 річний поет Любомир Дмитерко. І хоча вірш був присвячений поступам великого індустріального будівництва, це було наче символом того, що він дозрів до того, щоб продемонструвати про свою творчість. У цьому ж році побачила світ і збірка оповідань «Вітер зі Сходу».
Вірші Любомир почав писати рано, перші спроби були ще в семирічній школі у Кам’янці-Подільському. Пізніше, навчаючись в Інституті народної освіти та на сценарних курсах при кіноінституті в Києві, поетичні захоплення втілюються у книжки.
В 1931 році виходить його наступна збірка «Товтри», ще за чотири роки – «Молода земля».
В кінці 30-х років Любомир Дмитерко встиг попрацювати на Київській кіностудії, де він обіймав посаду заступника директора, тобто — самого Олександра Довженка. В роки Другої світової він працював кореспондентом фронтової газети, усю свою творчість і публіцистичний дар віддавши справі нести правдиве слово про людину на вогненних дорогах війни.
Потім Дмитерку дивом вдавалося поєднувати плідну творчу діяльність з адміністративною роботою у Спілці письменників України.
До важливих віх його життя належать робота у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН (1958—1962) та ЮНЕСКО (1972).
У багатогранній, багатожанровій діяльності письменника був ще один важливий бік — редакторський, адже близько чверті століття Дмитерко очолював провідний літературний журнал СПУ «Вітчизна» і досить упевнено вів крізь усі політичні бурі. І це тоді коли йому «викручували руки», бо лінія журналу досить часто суперечила «генеральній лінії».
Перечитуючи рукописи, він міг безпомилково розгледіти і підтримати справжній талант, в той же час перепинити шлях бездарності. Його друзі з вдячністю згадують і дивуються, як зміг він в умовах тодішньої жорсткої цензури утримувати штурвал журналу, друкуючи при цьому все «крамольне», а отже, все краще, що з’являлось на українському літературному ринку. Досить згадати, що за друкування творів молодого Григора Тютюнника та «Собор» Олеся Гончара Дмитерка довго «проробляли» на засіданнях Політбюро ЦК КПУ і записали дві догани в особисту справу.
