18 серпня виповнюється 70 років Василю Дмитровичу Герасим’юку — видатному українському поетові, кіносценаристові, члену Національної спілки письменників України (з 1983 року) та Асоціації українських письменників (з 1996 року).
Василь Герасим’юк народився 1956 року в місті Караганда (Казахстан) у сім’ї репресованих Дмитра та Марії Герасим’юків. Батьків вивезли з рідного села Прокурава у товарних вагонах під конвоєм — разом із тисячами інших українців, таврованих радянським режимом як «пособников бандитских формирований».
Батьки Василя — прості люди з глибоким корінням у гуцульських традиціях — понад усе мріяли про повернення додому. Наприкінці 1956 року, коли політична «відлига» дала таку змогу, родина нарешті оселилася в Прокураві Косівського району на Івано-Франківщині. Батько працював водієм вантажівки та лісорубом, а мати була майстерною кравчинею й вишивальницею. Саме тут, серед величних гір і прадавніх лісів, минало дитинство хлопчика — сповнене казок, міфів і родинних спогадів про втрачене.
Спочатку хлопцеві про заслання навіть боялися розповідати: у радянські часи ця тема перебувала під суворою забороною через ярлики про «український буржуазний націоналізм». Проте згодом Василь дізнався правду про родинну трагедію. Слід зазначити, що один із його дідів був командиром Українських січових стрільців, а інший — командиром УПА. Ця родинна пам'ять у поєднанні з гуцульською міфологією стала провідною темою багатьох його майбутніх віршів.
Шкільні роки в Прокураві та Косові заклали міцну основу його світогляду. Василь рано виявив хист до слова, складаючи перші поезії, натхненні місцевими переказами. У період, коли радянська система намагалася знівелювати етнічну самобутність народів, Гуцульщина стала для Герасим’юка духовним щитом. Він поглинав фольклор, вивчав міфи про мольфарів і духів гір, які пізніше проросли в його зрілій ліриці. Етап життя від 1960-х до початку 1970-х років сформував поета як охоронця культурної спадщини, показавши, як особисте коріння переростає в загальнонаціональний наратив.
7 липня 1973 року Василь вирушив до столиці й вступив до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Відтоді він живе в Києві. Понад пів століття у мегаполісі — а центром його всесвіту й надалі лишаються гори. Попри те що навчання, подальше життя, друзі й сім’я пов’язані з Києвом, за кожної нагоди поет приїздить до рідної Прокурави й намагається залишатися там якомога довше.
Студентські роки стали часом творчих пошуків і експериментів: він писав вірші, у яких відображався внутрішній конфлікт між радянською дійсністю та прадавнім гуцульським спадком. Закінчивши університет, Герасим’юк не обрав академічну науку, а повністю присвятив себе літературній праці у провідних видавництвах і журналах.
Дебютна збірка «Смереки» вийшла 1982 року й стала справжнім проривом. Поезія, сповнена образів Карпат, одразу принесла авторові визнання. Критики відзначали, як майстерно поет переплітає архаїку з сучасністю, ніби тчучи килим із ниток минулого. Наступні книжки — «Потоки» (1986) та «Космацький узір» (1989) — поглибили теми вигнання, пам'яті й повернення до витоків, надавши їм філософського звучання.
Василь Герасим’юк виступив яскравим продовжувачем традицій верлібру в українській літературі, зарекомендувавши себе справжнім майстром вільного вірша. Саме верлібр найточніше відтворює його самобутнє світобачення, тісно узгоджене з давніми уявленнями про людину й довкілля. Змальовуючи глибинну єдність ліричного героя з традиціями та природою Карпатського краю, поет утверджує думку про визначальну роль малої батьківщини в долі кожної людини.
2003 рік став знаковим у кар'єрі митця: Василь Герасим’юк був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за поетичну збірку «Поет у повітрі». Ця висока нагорода підкреслила виняткову цінність його творчості, яка зберігає й актуалізує гуцульську культуру в епоху глобалізації. Крім того, протягом багатьох років він очолював журі конкурсу «Гранослов», підтримуючи та виховуючи нові літературні таланти.
Творчий діапазон митця не обмежується лише поезією. Як кіносценарист він працював над стрічками, присвяченими гуцульській тематиці, додаючи візуального й кінематографічного виміру своєму художньому слову.
За безкомпромісну високість думки, гідність і художню глибину критики справедливо називають Василя Герасим’юка «аристократом української поезії».
Сьогодні Василь Дмитрович продовжує творити, надихаючи українців на збереження власної ідентичності та національної пам'яті. Пройшовши шлях від дитини репресованих покривджених батьків до визнаного класика сучасної української літератури, поет довів: справжня поезія народжується з вірності своєму корінню. Працівники бібліотеки-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ нагадують, що його ювілей — це нагода не лише вшанувати майстра слова, а й перечитати твори письменника, які сьогодні слугують потужним джерелом духовної сили, національної гідності та самоусвідомлення українців.
