Серед майстрів українського слова XX століття постать Івана Юхимовича Сенченка вирізняється особливою увагою до «малої» людини, глибоким психологізмом і неповторною мовною соковитістю. До 125-річчя від дня народження письменника бібліотекарі філії №7 підготували інформаційний матеріал, покликаний привернути увагу читачів до його багатої та самобутньої творчої спадщини.
Степове роздолля на межі Полтавщини й Слобожанщини, де він народився 12 лютого 1901 року в селі Наталине, безперечно наклало відбиток на характер майбутнього письменника. Уродженець села, який згодом став міським жителем, він зумів у своїх творах поєднати селянську мудрість із міською інтелектуальністю, зафіксувавши дух своєї епохи.
З раннього дитинства місто постало перед юнаком казковою країною. У 1921 році, переїхавши до Харкова, він працював у книгарні, згодом — бібліотекарем, викладав українську мову в робітничому гуртку і почав друкуватися.
На початку творчого шляху молодий письменник працював переважно в жанрі «агітки». Ця діяльність відповідала духові часу: Сенченко активно долучився до роботи новоствореної літературної організації «Плуг». Пізніше вступив до «Гарту» (не залишаючи «Плугу»), а в серпні 1926 року став членом ВАПЛІТЕ.
У 1924–1925 роках Іван Сенченко публікує низку творів, у яких відходить від схематизму, прагне глибше осмислити життєвий матеріал. Збірки «Петля», «Інженери», «Оповідання» (1925) підсумували початковий період його творчості. У цей час з’являється пластичність у розробці сюжету, лірична тональність оповіді, поглиблений психологізм.
Хоча ранні твори були сповнені пошуків та експериментів, справжнє покликання письменник знайшов у реалістичному зображенні життя. Особливе місце в його доробку посідають «Дубівські повісті» — цикл творів про життя рідного села Червоні Яри (Наталине), у яких глибоко досліджено зміни в психології селянства.
Прагнучи правдиво відтворити життя робітничого колективу та проникнути у внутрішній світ людини праці, Сенченко працював на заводах і шахтах. Зокрема, на Харківському велозаводі він опанував професію токаря.
Твори київського циклу зробили письменника одним із найкращих українських «урбаністів». Він майстерно змальовував життя київських околиць, зокрема Солом’янки, побут робітників і міської інтелігенції.
Іван Сенченко звертався й до історичної тематики. Його повість «Напередодні», присвячена подіям доби Хмельниччини, стала спробою відійти від шаблонних трактувань і показати історію через живі людські характери.
Окреме місце у творчості письменника посідають твори для дітей. Хрестоматійним став «Діалог про траву», який навчає бачити красу в буденних речах. Сенченко мав рідкісний дар — писати просто про складне.
Вагомим є і його внесок у культуру перекладу. Письменник був справжнім «мовним гурманом»: ретельно збирав народні вислови, дбайливо шліфував кожне речення. Колеги називали його «архіваріусом народного слова». Любов до рідного краю він проніс крізь усе життя. Його проза — це не лише художня спадщина, а й своєрідне етнографічне та психологічне джерело, що допомагає зрозуміти українську душу в складних умовах XX століття.
Іван Сенченко прожив скромне літературне життя. Його частіше згадували серед тих, кого нещадно критикували, ніж серед визнаних митців. Проте його спадщина багата й різноманітна. Це твори про життя українського селянства і робітництва, про красу природи, про простих трудівників, яких письменник щиро любив і глибоко поважав.