Їхнє життя колюче, терпке і ніби застигле над урвищем часу. На межі клопітно-суєтного повсякдення і вічності. Доки мають сили, ніхто їх не віджене від роботи. Бо робота для них – то все. Рвуться до любові, караються нею – багатьом дивна й гірка та спопеляюча любов. Тішаться найменшій увазі до себе, бо росли й вікували не обласканими. До сліз вдивляються в час, не втрачаючи надії, що той жорстокий час усе-таки поверне потрощені й загублені у війнах найрідніші життя. Умиротворено зустрічають смерть, ніби, пройшовши вже «всі дороги світу» і пізнавши смак усіх криниць, давно її чекали. Раняться словами: «Не покидай мене». І з Небес сторожують своїх. Отакі вони – герої цієї книжки.