«Пошли мені, доле, уміння, таланту, чого хочеш, - тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, - щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися», – веселий, щирий, відкритий, дотепний від природи, один із 17-ти дітей селянина з хутора Чечва біля містечка Грунь, яке тоді входило до складу Зіньківського повіту на Полтавщині, він, коли став провідним фейлетоністом одразу кількох всеукраїнських газет та зажив слави чи не найпопулярнішого українського письменника, не відцурався тих, серед кого народився та виріс. Народ любив його простий невибагливий гумор: українці масово йшли до «хат-читалень», неграмотні починали вчитися грамоті, аби самотужки читати твори письменника, який не лише писав мовою, зрозумілою усім, і смішив до сліз, а й уболівав за долю селян. Йому мішками шлють листи, добиваються аудієнцій…

Незадовго до смерті 66-річний Остап Вишня записав у щоденнику: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!». Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної системи. Цей допис до ювілею Остапа Вишні підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ.

Перші фейлетони журналіста-початківця, що ховався за псевдонімом П.Грунський, з’явились у листопаді 1919 року в газеті українських соціалістів-революціонерів. Тоді ж колишньому високопоставленому чиновнику УНР Павлу Губенку, начальнику медично-санітарного управління міністерства залізниць, довелось вирішувати – їхати в еміграцію чи залишатися в уже радянській Україні. Після повернення до Києва він одразу ж потрапив до катівні ЧК – надто яскраве мав минуле. Лише особисте заступництво тодішнього редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана-Блакитного врятувало його від неминучої загибелі: тоді ж Павло Губенко і перетворюється на Остапа Вишню.

Чому Вишня? Чи то ягоди любив, чи «Садок вишневий коло хати» Шевченка, чи отак придумалося для краси… Кілька щасливих років у Харкові, коли буде майже все: любов читачів, влади та жінки, яку кохає. Буде слава, буде багатство, тільки свободи не буде. Він більше ніколи не почуватиметься вільним: за ним завжди пильнуватимуть і доноситимуть, навіть найближчі приятелі чи сусіди по будинку «Слово». Доповідатимуть, із ким зустрів Новий рік, про що балакав, з якою жінкою живе, де працює і з ким випиває. Ось одне зі свідчень за жовтень 1928-го, після повернення гумориста з закордонного лікування: «Остап Вишня під час зустрічі з приятелем Лебеденком ледь-ледь не розплакався і, здіймаючи очі вгору, сказав: «Яка чудова річ воля, знаєте, наш Радянський Союз – це в’язниця, а Европа – рай». «І, побачивши це все, ви будете бардом червоного пана?» – запитав Лебеденко. «Що ж робить, така моя собача доля», – сумно заявив Вишня».

Остап Вишня знав про стеження, та життя брало своє і він жив та творив – молодий, енергійний, талановитий і працьовитий. Його «усмішки» – жанр, який вигадав сам – друкує чи не кожна всеукраїнська газета. Усмішок читачі чекають, а газети, де їх немає, і розгортати не хочуть. Одна за одною виходять книжки, до 1928 року було вже аж 25 збірок, які невдовзі об’єднують у чотиритомник! Сукупні наклади доходять до мільйона примірників – його називають «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка.

Та що активніше розгортався на селі процес колективізації, то небезпечнішим для влади ставав Вишня, який принципово прислухався лише до голосу власного сумління та керувався здоровим глуздом, а не «лінією партії». 1930-го письменник і штатний працівник НКВС Полторацький написав статтю на всю країну: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, «мистецьким» прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди». З Вишнею вирішено розправитися. Тоталітарні режими й ідеології завжди мають погане почуття гумору.

Гумориста заарештували і звинуватили у підготовці замаху на життя секретаря ЦК КП(б)У Постишева. У відповідь Остап Вишня іронічно заявив, що більше підстав підозрювати його у намірі «знасилувати» Клару Цеткін. Цю фразу скрупульозно занесуть до протоколу допиту, хоча ідіотизм «пропозиції» цілком очевидний, бо престаріла діячка міжнародного комуністичного руху незадовго до того померла у віці 76 років… Кілька місяців письменник чекає, що його заберуть із камери і виконають вирок – розстріл. Але найвищу міру покарання замінюють на 10 років таборів. Свою десятирічку письменник не добув лише три дні: його достроково звільняють за розпорядженням самого Сталіна, адже владі потрібний трубадур пропаганди. Він пише свою найганебнішу книжку «Самостійна дірка» з фейлетонами проти УПА, яку видали 1945-го. Щоб тримати його на гачку, справу не переглядали і в будь-який момент могли повернути назад на нари. До всього ж, перед звільненням його зробили інформатором. Як може, він ховається від нового нестерпного життя – за полюванням, футболом і випивкою… Та покликання бере своє: він знову пише усмішки, переважно мисливські, проте ніколи вже не стане таким веселим, як колись «У Вишні був великий сміх, та його витравили», – гірко констатував Григір Тютюнник.

У 1950-му гумориста «розвербували», бо він «фактично не працював, розробкою націоналістів з-поміж своїх зв'язків не займався, з нашими органами поводився як дворушник, пиячив, зривав явки, нині хворіє». Рівно за 11 місяців до смерті Павло Губенко отримав довідку про свою реабілітацію. Удома того дня плакали від радості рідні та друзі, а Вишня повторював: «Це найщасливіший день». Через що довелося пройти Остапові Вишні, свідчать його фотографії до і після табору: на перших – красивий і дужий чоловік, на других – згорблений дідусь в окулярах. Незмінною залишилась хіба що його «вишнівська» усмішка.

Знаймо, бо ми того варті!