1918 рік. Поразка Австро-Угорської монархії у Першій світовій війні стала історичним шансом для поляків та українців. Поляки мріяли про свою велику державу і розуміли, що вибороти її можна лише зі зброєю в руках, залізом і кров’ю, то ж готувались до того. Українці, навпаки, не були готові воювати та сподівались шляхом перемовин домогтись від Австро-Угорського намісника мирної передачі влади та визнання української державності. Але протягом кількох тижнів, під впливом того, що у Кракові поляки створили ліквідаційну комісію, українці також вдались до рішучого кроку. Хоча більшість свідомого українського офіцерства перебувала у Відні, знайшлися молоді офіцери на чолі з 30-річним сотником Дмитром Вітовським, що вирішили діяти на упередження та зі зброєю в руках перебрати владу, щоби згодом об’єднатись із Українською Народною Республікою. «Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?», – записав у спогадах один з організаторів Листопадового чину Дмитро Паліїв.
У ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року командний склад Українських січових стрільців провів блискучу стратегічну операцію, яка розпочалась о 4-й годині ранку. Українці здійснили неймовірне: фактично силами 1400 вояків взяли владу в 200-тисячному Львові, захопивши найважливіші стратегічні об’єкти – Галицький крайовий сейм, магістрат, поліцію, вокзал, головну пошту, міську військову комендатуру, цитадель, відключили міський телефон і телеграфну лінію, а також інтернували командувача Львова. Відтак епоха Габсбургів відійшла в минуле.
Зранку 1 листопада, а це була п’ятниця, новина про те, що влада у Львові відтепер українська, стала цілковитою несподіванкою для городян, серед яких найчисельнішим було польське населення. Політик Михайло Лозинський не без гордощів писав: «Заснувши 31 жовтня 1918 року під австрійською державною владою, виконуваною поляками, населеннє Львова прокинулося 1 падолиста 1918-го під владою Української Національної Ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуша український синьо-жовтий прапор. Такі самі прапори маяли на важнійших державних будинках. По місті ходили українські військові патрулі». Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України.
2 і 3 листопада відбулись урочисті Архиєрейські служби Божі в соборі Святого Юра та інших церквах з нагоди «утворення на українських землях, бувшої австро-угорської монархії, Української Держави». Тим часом на вулицях Львова тривали локальні бої за стратегічні об’єкти. Половину міста, західну частину, зайняли поляки, а східну і середню – українці. Запеклі бої вели в під’їздах і на горищах. Ніхто не хотів руйнувати місто. У Львові утворилась фронтова лінія, бої велись і на околицях міста.
13 листопада Українська національна рада ухвалила тимчасовий Основний Закон, згідно з яким створена Українська держава отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка, були визначені кордони, прапор, герб держави. Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, Кость Левицький – главою уряду, а Дмитро Вітовський – державним секретарем військових справ ЗУНР. Українська держава проголошена, але як діяти далі – це залишалось найскладнішим питанням…
Для польської політичної еліти стало несподіванкою те, що українці змогли взяти владу у Львові, проте Польща досить швидко мобілізувалась – 20 листопада з Перемишля у Львів прибула бойова польська група військ зі скорострілами і гарматами. Відтак українське військо суттєво програвало у чисельності, почалась дискусія про евакуацію, щоб уникнути облоги. Ввечері 21 листопада з залізничної станції Підзамче виїхали члени Державного Секретаріату і Національної Ради. А в ніч на 22 листопада Львів покинули й українські військові. Зранку поляки побачили порожнє місто. Хоча наступні три місяці бійці Української Галицької армії тримали в облозі околиці Львова, але повернути місто їм так і не вдалося. У липні 1919 року поляки відтіснили українське військо за Збруч.
Листопадовий чин, як називають ті події столітньої давнини, продемонстрував спробу українців утвердити власну державу і рішучість молодого середовища українських політиків. Тоді перемогла концепція згідно якої на політичній мапі світу не було місця для незалежної Української держави. На її згарищі виросла радянська імперія, яка невдовзі знищила мільйони поляків та українців. Наші предки, діючи разом, могли б запобігти цьому, але не зуміли порозумітися. Цю боротьбу Яцек Куронь, польський політик і державний діяч, назвав братовбивчою, бо «гинули в ній не лише брати, а й сама ідея братерства наших народів».
Знаймо, бо ми того варті!