Своє сценічне ім’я вона взяла на згадку про родинне село Заньки, що на Чернігівщині, де минуло її дитинство. Була сьомою дитиною в родині Костянтина Адасовського, збіднілого поміщика з давнім козацьким корінням. Творча атмосфера змалечку оточувала Маню, як називали її рідні: батько мав приємний баритон, керував Заньковецьким церковним хором, і в самої Марії виявилося чисте і сильне мецо-сопрано, тому під час таких імпровізованих вечірок гості часто просили батька і доньку заспівати дуетом. Мала вона і поетичний талант, хоча свої вірші, досить непогані, нікому не показувала.
Освіту отримала в приватному пансіоні Чернігова, юнкою грала в аматорському театрі Ніжина, мріяла стати співачкою. Батько «фіглярство» доньки не сприймав серйозно. Він, як було заведено, бачив її майбутнє в заміжжі за якимось поважним чином. Вона ж мріяла про консерваторію, сцену. Щоб уникнути конфліктів із родиною, в 17 років вийшла заміж за артилерійського офіцера Хлистова, який бачив її у Ніжинських аматорських виставах і пообіцяв не перешкоджати сценічній кар’єрі. Він і справді намагався виконувати свою обіцянку, однак те, що він сприймав як жіночі примхи, було для Марії сенсом життя. Після одруження Хлистова направили у фортецю Бендери, що у Бессарабії. Там єдиною розрадою для Марії став аматорський гурток, де вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Тобілевича. Ця зустріч стала фатальною для обох, хоча вони ще деякий час розривалися між обов’язком і пристрастю… Згодом Марія з чоловіком виїжджає до Фінляндії у фортецю Свеаборг, вчиться вокалу в Гельсінкі, отримує ангажемент у Гельсінській опері… А за рік вона отримала листа від Тобілевича, який на той час вуже виступав під сценічним псевдонімом «Садовський» з пропозицією увійти до трупи першого українського театру корифеїв. Не роздумуючи, вона пристала на його умови. Батько, дізнавшись про те, що Марія хоче кинути чоловіка заради Садовського і театру, прокляв її (правда, через багато років, коли він побачив доньку в ролі Олени у п’єсі «Глитай, або ж Павук», він пробачив і поцілував свою Марусю). Пізніше була важка процедура розлучення – церква наклала на неї епітимію сім років покутування із забороною вдруге виходити заміж. Із Миколою Садовським вони прожили «на віру» 27 років. Дітей у неї ніколи не було – за церковними нормами вони вважалися б безбатченками і не мали б майбутнього…
На одній з останніх репетицій перед першим виходом на сцену Марко Кропивницький настільки розчулився, що заплакав, зняв бірюзовий перстень і зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми», – одягнув його на палець актрисі. Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький) – вона вийшла на сцену в ролі Наталки із «Наталки Полтавки» Котляревського: «Хвилювалася в першій дії, не чула свого голосу, коли співала «Віють вітри…». За кулісами від хвилювання упала, пам’ятаю як забігали всі навколо мене. В другій дії я вже володіла собою, твердо грала свою роль. Так сильно передала відчуття своєї героїні, що після першої вистави захворіла на два тижні»… Так почалася сорокарічна тріумфальна епопея. Були десятки різних героїнь, настільки правдивих і проникливих, що про український театр як явище заговорили по всій імперії. Вона ніколи не грала закордонної класики, хоча її сценічний діапазон дозволяв грати все: була неповторна у драмах Карпенка-Карого, в яких для неї поєднувалися і Шекспір, і Гете, і Шиллер... Їй неодноразово пропонували залишити Україну та перейти на імператорську сцену в обмін на захмарну платню та світовий репертуар. Актриса відмовлялася: «своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов».
Захоплені шанувальники засипали її квітами, друкували оди-листівки, освідчувалися в коханні просто на вулиці, а після вистав молодь несла актрису в кріслі додому, як королеву. Кажуть, що Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили своїх студентів у театр на вистави з Заньковецькою, щоб наочно показати нюанси психологічних станів. Її ж геніальна гра «на розрив» підживлювалася непевними особистими стосунками: кохання до Миколи Садовського і цивільний шлюб з ним принесли актрисі порівну щастя й болю. Зради, сварки, спроби самогубства, втечі з гастролей, примирення на очах у всієї театральної спільноти – життя Марії було схоже на латиноамериканський серіал. Коли зрештою вони в 1907 році разом створили в Києві перший стаціонарний театр України й актриса взялася готувати молодь до нової сцени – та світла подія обернулася на зле: Садовський закохався в юну фам фаталь. Це стало останньою краплею: Марія Заньковецька 1909 року, відзначивши 25-річний ювілей творчості, залишила театр Садовського і його самого, та попри все, у глибині душі вона до кінця життя любила його.
Після революції 1917-го з її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. Пізніше всі свої коштовності Марія Заньковецька віддала Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру. Її квартира у Києві по Великій Васильківській стала своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій, Іван Козловський. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру, який отримав її ім’я. Запрошень було багато, однак 68-річна акторка вирішила піти в зеніті слави, щоб не бути нікому тягарем.
Цей допис до ювілею Марії Заньковецької підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 ЦБ Полтавської МТГ. Геніальна актриса та примадонна української сцени кінця ХІХ століття народилася 4 серпня 1854 року… До кінця життя вона лишилася однолюбкою: і до мистецтва, і до Садовського, і до України.
Знаймо, бо ми того варті!