«Леонід Талалай був прекрасною людиною і талановитим поетом. Він був товариським, добрим, приязним і завжди посміхався. Леонід постійно жартував і любив декламувати свої вірші. Серед письменників він мав багато друзів, які можуть сказати про нього лише добрі слова», - згадує Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників.

Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 року в селі Савинці Харківської області в родині колгоспників. Вірші почав писати у 5 класі, з 15 років друкувався у горлівській міській газеті «Кочегарка». Служив у ракетних військах, де отримав велику дозу опромінення. Як згадувала його дружина: «Лікарі навіть діагнозу поставити не могли. Готувався до найгіршого. Це видно і з його поезії того часу. Але поступово, працюючи над собою, одужав». Після армії підробляв у колгоспах Харківщини і Полтавщини - влітку будував корівники і свинарники, а взимку займався творчістю.

До Києва Талалай переїхав 1976 року. Видав 17 поетичних книг. За збірку «Вибране» був удостоєний Державної премії України ім.Шевченка.

Леонід Талалай прожив щасливе життя. Він жив як справжній поет: любив подорожувати, рибалити, ніколи не ставив гроші на перше місце. Статки мав малі. Казав: «За все треба платити. За свою свободу плачу нестатками». Останні роки йому допомагали друзі. Від грошей не відмовлявся. Казав: «Спасибі. Відтанцюю», - розповідав Михайло Слабошпицький.

В останні роки його поезії стали брутальними і страшно гіркими, як саме життя. Його остання добірка в «Літературній Україні» вийшла потойбічною. Здавалося, що він у тих віршах прощався. Всі, хто їх читав, говорили про якесь погане передчуття.

Твори глибокого лірика з ясним і філософськи проникливим поглядом на життя чекають на вас в бібліотеці-філії №5.