За українськими традиціями за Різдвом наставав Новий рік. Ще він зветься празником Василя. Василь приходив не сам, а з дівчинкою Маланкою. Маленькі колядники-щедрівники рядились у чудернацький одяг. Було дуже весело, навіть трішечки страшно, бо раптом, немов з-під землі, з’являлися бородаті цапи, рогаті чортики, князі з булатними мечами, старезна відьма і навіть Котигорошко з величезною булавою. Разом із Маланкою вони вели танок і співали.

Уранці наступного дня колядники, знявши свою чудернацьку одежу, знову бігли від хати до хати. Кожен із них ніс мішечок, у якому були пшеничні зерна. Вони сіяли зерна по хатах, примовляючи:

Надворі гула хуртовина, та тут усі раділи, бо маленькі колядники приносили до кожної хати жменьку веселої весни. Колядники цілий день щедрували. Заходили до кожної хати. Вони нікого не забували – ні старої самітньої бабусі, яка жила на краю села, ані хворої дівчинки, яка мешкала у великому місті на найвищому поверсі, під самим дахом. Колядники приносили самотній бабусі радість, а дівчинці – здоров’я. Так описує українські народні звичаї Софія Майданська у своєму творі «Колядники». У бібліотеці-філії №11 Центральної бібліотеки Полтавської МТГ напередодні Щедрого вечора також з радістю зустрічали маленьких гостей. У затишних, красиво оформлених до новорічно-різдвяних свят кімнатах бібліотеки, звучали і колядки, і щедрівки, і засівалки. Юні відвідувачі отримували солодкі подарунки, спілкувалися між собою, слухали розповідь про народні традиції. Бабуся однієї дівчинки розповіла, що на Різдво до неї приходили колядники з «новою» колядкою: «Колядую, колядую, носом генератор чую. Сало краще не виймайте, грошей на солярку дайте». Що ж, які часи – такі й колядки. Але добре, що діти шанують традиції.