Ми знаємо, наскільки зараз важко, а подекуди просто неможливо, відірватися від новин. Проте виринати з болісної реальності потрібно. Однією з найпопулярніших форм втечі від дійсності було й залишається кіно… Якщо буквально кілька років тому українські стрічки після фестивальних прем’єр та обмеженого кіно прокату знайти та переглянути було майже нереально, то тепер завдяки стримінг-платформам вони доступні кожному українцю. Тож гайда дивитися!

За останні роки у вітчизняному кінематографі сталося чимало цікавого. Зокрема: нашуміла комедія «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча; перший український блокбастер «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва за сценарієм Наталії Ворожбит; народний хіт «Скажене весілля» від Влада Дикого; найтитулованіша в історії українського кіно шокуюча і майстерна драма «Плем’я» Мирослава Слабошпицького; фентезі «Сторожова застава», зняте Юрієм Ковальовим за мотивами однойменного роману Володимира Рутківського; добротна воєнна драма «Черкаси» Тимура Ященка; меланхолійна драма «Стоп-Земля» про життя випускного класу однієї з київських шкіл, знята Катериною Горностай; стрічка Романа Бровка про останні дні життя Василя Стуса – «Заборонений»; лірична оповідь Романа Балаяна «Ми є, ми поруч»; «Атлантида» від Валентина Васяновича, що на тлі останніх подій виглядає абсолютним пророцтвом. 2019-го саме фільм Васяновича назвали найкращим у другій за престижністю секції Венеційського кінофестивалю – «Горизонти». Це історія про Україну 2025 року після перемоги над росією та відновлення контролю над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Головний герой фільму – ветеран, який намагається знайти себе на Донбасі після травматичного досвіду війни, втрати найкращого друга й перетворення малої батьківщини на зону стихійного лиха… Війна несе смерть, тільки любов може її перемогти – Васянович підкреслює цей мотив завдяки римуванню першої та останньої сцен фільму.

24 серпня цього року в український прокат вийшов воєнний екшен Мар’'яна Бушана «Снайпер. Білий ворон». Фільм заснований на реальній історії екопоселенця й учителя з Горлівки, який після окупації рідного міста в 2014-му записався в добровольчий батальйон і став снайпером. Фактично це перша повноцінна українська прем’єра від початку війни. «Це більше, ніж воєнний екшен», – написав оглядач «Лос-Анджелес Тайм», якого цитує трейлер до фільму. Звичайно, що більше. Це дуже символічна історія трансформації пацифіста у «Ворона» і воїна. Виконавець головної ролі Павло Алдошин, який, до речі, зараз служить у ЗСУ, показує, як життя розвертає людину на 180 градусів, через розпач і лють – до повного перезавантаження світогляду. Звісно, можна багато казати, що «Снайпер. Білий ворон» – це мотивуюче патріотичне кіно на зараз. Але можна глянути глибше. Це також драма людини, яка втратила все, але знаходить сили боротися і жити. А ще – це фільм про те, що у своєму ідеальному світі не можна сховатися від жорсткої реальності.

Навіть зараз у цей важкий для України час деякі кіностудії продовжують працювати. Наразі 18 повнометражних ігрових фільмів, чотири документальних та два анімаційні проєкти перебувають на завершальних стадіях виробництва і шукають міжнародних партнерів, з чим допомагає держава. У павільйонах ДП «Національна кінематика» знімають соціальні ролики, а також дають можливість працювати дебютантам у сфері кіно… Багато з тих фільмів, які, сподіваємось, побачимо найближчим часом, вже зняті й розпочали свій фестивальний шлях. На кшталт: трагікомічної стрічки Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург», пострадянського нуару Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», драми Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш?» чи лавсторі про космічного далекобійника «Ти – космос» Павла Острікова. А от комедія «Я працюю на цвинтарі» за однойменною книгою Павла Белянського вийде в прокат вже у вересні... Українське кіно змінюється. Тим паче, що нарешті йому дали зазвучати на міжнародній арені. Зараз як ніколи важливо, аби голоси українського кіно звучали голосніше.

Історія довела, що геніальні роботи часто народжуються в складні часи. Автори рефлексують, пропускають події навкруги через свою особисту призму й шукають нові сенси та шляхи їхнього втілення. Тож далі буде… українське кіно! 

Цей допис підготували бібліотекарі бібліотеки-філії №1 Центральної бібліотеки ПМТГ до 10 вересня – Дня українського кіно. Дехто ж вважає, що наше життя – це справжнє кіно, а ми – актори. Якщо це так, то хотілося б, щоб всі наші старі й нові ролі були зіграні блискуче, навіть найсміливіші задуми були втілені в реальність, а всі битви закінчувалися виключно хепі-ендом.