Бібліотекарі бібліотеки-філіалу №13 для дітей запропонували користувачам історію про Тарасову вербу. Багато в Україні особливих дерев з незвичайними історіями. Однак є серед них найулюбленіші, найбільш значущі та дорогі. Верба — одне з найпоширеніших дерев в Україні, про вербу існує безліч повір'їв, легенд, приказок, різних оповідок. Такою є і Тарасова верба, нащадок тієї, що колись, на далекому півострові Мангишлак, у засланні посадив Шевченко. Ця історія сталася у 1850 році, коли Тарас Шевченко відбував покарання у Казахстані.

Новопетровська фортеця на півострові Мангишлак була заснована в 1846 році. А в 1939-му місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря, який протягом семи років перебував тут у засланні. Місто розташоване на сході Каспійського моря, у найсуворішому за природними умовами закутку Східної Азії. Навколо — лиш небо, море та кам’янистий степ.

Під час зупинки у місті Гур’єві поет знайшов маленьку вербову гілочку. І мабуть, так його серце затужило за Україною, що не зміг розлучитися з нею, забрав з собою. А після прибуття посадив її на непишному солдатському городі. І — диво! — гілочка переборола місцеву спеку, прийнялася та пішла вгору. Надворі стояла пізня осінь, але Шевченко чи не щодня таємно втікав, щоб полити свою вербу. І сталося неймовірне — пагін став розвиватися. Як радів цьому наш Кобзар — на тисячі верст жодного деревця! То не верба оживала посеред каміння та степу — його душа. «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», — писав солдат Шевченко у листах друзям. Тарас розмовляв з вербою, плачучи, цілував. А скільки радості було з появою кожної нової гілочки! Це була його святиня, що нагадувала йому рідну землю, його Батьківщину. Увесь останній рік у Новопетровській фортеці Тарасова верба була для нього домівкою — тамтешній комендант Іраклій Усков запропонував Шевченку працювати в саду.

Друзі письменника, що приходили сюди, неодмінно «знайомилися» з вербою. Тарас посадив ще декілька дерев у місцевому гарнізонному саду. Шевченківський парк перерізає алея, обабіч якої ростуть клени, китайські айланти, акація, кущі барбарису, шипшини, карагачі. Та його улюбленицею завжди лишалася верба, що нагадувала поетові рідні серцю краєвиди. Це ще одне геніальне творіння Шевченка, його природний «Кобзар», у якому замість поезій — сотні дерев. Верба прожила 147 років. Кремезна, розлога, вона вирізнялася серед дерев парку. І якось навесні, од буревію дерево впало. В музеї Тараса Шевченка, одноповерхової добудови до колишнього садового будиночка коменданта Іраклія Ускова, залишився невеличкий пеньок від Тарасової верби. Але перш ніж відчинити двері в це святилище, оглядаємо його з усіх боків. А хто це сидить на галявинці серед карагачів у солдатському картузику із шинелькою, накинутою на плечі? Ну звісно, наш Тарас. Замріяний, сумний, якусь думу думає. Цей пам'ятник — дарунок України місту на 160-ліття поета.

В 1881 році за розпорядженням коменданта було встановлено погруддя Т. Шевченка, витесане з місцевого ракушняку. То був перший у світі пам'ятник Кобзарю.

В Казахстані, в невеличкому місті Форт – Шевченко, є школа імені Шевченка. Діти можуть повести вас у великий зелений сад, і з гордістю скажуть: «Цей сад насадив Тарас Шевченко. А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у мертвій пустелі».

Під час відзначення 100-літніх роковин від дня смерті Шевченка делегація українських письменників привезла до Львова пагін цієї верби і висадила у Стрийському парку. Нащадки Шевченкової верби «охороняють» і його могилу в Каневі. А завдяки активістам його дерево радує українську діаспору по всьому світу.