Її душа прагнула нести людям радість. Як згадувала сама мисткиня, почалося все з того, що вона пасла гусей біля хати. Птахи повагом бродили серед квіток, а вона малювала палицею на піску. Потім, побачивши синюватий глей, набрала його в пелену і розмалювала хату. Подивитися на ті диво-квіти збіглося все село – дивувалися, захоплювалися, просили й їхні оселі так оздобити.
Поряд із Марією Приймаченко були неначе два світи. Світ, в якому жили всі, і світ, який належав тільки їй. В тому світі жили чудернацькі звірі, співали дивовижні птахи, літали риби і коні, паслися барвисті корови з людськими очима, а добрий сильний лев захищав господиню від ворогів. А які квіти цвіли там у неї!.. Вона ніколи не продавала своїх картин – просто дарувала. На радість людям…
На початку німецько-радянської війни Марія овдовіла й зосталася з малою дитиною на руках у старій батьківській хаті в рідній Болотні. Страшний був час. Голод, страх, лють. Фашисти розстріляли брата Івана та ще вісімдесят людей з села. Забрали все, що було в хаті. Навіть знайшли в припічку – згадувала художниця – сховані документи, малюнки, газетні та журнальні статті про неї. Пошматували геть усе… Восени 1943 року звільнили Болотню. Прийшла перемога… Та рани від війни залишилися у серці: майже на двадцять років Марія заклякла, не милі їй були ні фарби, ні пензлі, ні квіти, ні звірі. Повоєнний період життя мисткині був важким, та вона, як і вся країна, поступово відновлювала сили. Антивоєнними картинами лікувалася – незграбно, наскільки мала сил. Відгомін страждань із років воєнного лихоліття й досі блукає в тих роботах, де замість квітів – «Солдатські могилки», «Загроза війни», «Будь проклята війна, замість квіток ростуть бомби», «Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона», «Квіти – Перемозі. Засвітило сонце заплаканим матерям, які побачили своїх синів», «Букет нашій армії»...
Ніколи вона не сиділа склавши руки, і, тим паче, не спочивала на лаврах. У мальовничому Іванківському районі на Київщині вона прожила усе життя, щасливе й яскраве, всупереч усьому… Завжди поряд з нею була родина. Син – Федір Васильович Приймаченко, заслужений художник України – її найкращий учень, онуки – Петро та Іван, теж художники. Дочекалась і правнучок. Але головним в її житті було мистецтво. В останні роки вже не вставала з ліжка, хвороба не давала змоги ходити. Єдине, що залишалося художниці – малювати… Незадовго до своєї смерти Марія Приймаченко сказала: «За мною не плачте, я не пропаду на тому світі… У мене там теж буде робота, тільки треба взяти з собою гарні фарби та папір – я все пам’ятаю. Я вас ніколи не забуду і всім людям навіки заповідаю любов. Мені бачилося: любов, ще така любов буде на землі! – лад буде. Живіть зі світом».
Справжньої ціни своїм шедеврам вона не знала. Власні картини, наївно перекладені пожовклими газетами, а від стороннього людського ока накриті зеленою українською хусткою, художниця зберігала вдома – під іконою Богоматері… Її художня спадщина налічує майже п’ять тисяч творів. Вони зберігаються в музеях України та в приватних зібраннях: яскраві, щирі та «наївні» картини нагадують дитячі малюнки.
P.S. Ще на початку війни, 28 лютого 2022 року, під час наступу російських військ у районному центрі Іванків Київської області згорів історико-краєзнавчий музей, де зберігалося близько двох з половиною десятків робіт Марії Приймаченко. Згодом надійшла інформація, що картини не згоріли – вони перебували на тимчасовій виставці в одному з музеїв Києва, за іншими джерелами – жителі Іванкова врятували їх… Будівлі та архітектурні споруди з часом буде відновлено, а картини, як і безцінні людські життя, відновити неможливо…
Пам’ятаймо… Пам’ятаймо…