Авторське кіно… Джим Джарамуш, Квентін Тарантіно, Брайан де Пальма, Ларс фон Трієр, брати Коєн, Вес Андерсон чи… Себто сучасне авторське кіно. Були ж часи, коли кіноіндустрія забороняла знімати щось поза інструкцією, а режисер був лише частиною титрів, яку продюсери могли замінити у будь-який момент. І те, що зараз ми звикли мислити про режисера, як про центральну фігуру будь-якого фільму є заслугою бунтарів Nouvelle Vague.

Франція кінця 50-х і початку 60-х років ХХ століття: покоління «молодих і зухвалих» кінокритиків, що виросло на теоретичній платформі Андре Базена та досвіді роботи в журналі «Cahiers du cinéma» («Кінозошити»), прагнуло порвати з пафосом комерційного кіно. Якщо критикуєш когось, то пропонуй своє! Вперше знімальним майданчиком стали справжні вулиці. Ручна камера при денному, без використання штучного, світлі. Нестандартна, дика, неможлива, заборонена склейка кадрів. Написання сценарію за день до початку зйомок. Майже всі герої – антигерої. Вони живуть, як уміють. Не обов’язково професійний актор. Імпровізація у кадрі. Самоцитування. Посилання на кінематограф. Апеляція до екзистенціалізму. Переосмислення традиційного. Перехід до модерного. Створення нового… Французька нова хвиля. 

Nouvelle Vague стала втіленням молодости, максималізму та непокори. Їхній досвід складався з тисячі переглянутих фільмів, десятків написаних у журнали рецензій і безлічі думок, як можна зробити кіно кращим, до речі – академічна освіта і робота в кіно в список не входили. Перші кроки з повнометражними дебютами… У 1958-му (рік, коли назва Nouvelle Vague вперше побіжно з’явилася в пресі) Франсуа Трюффо було 26, Жан-Люку Годару та Клоду Шабролю – 28, Жаку Демі – 27, Ан’єс Варді – 30… Вони відстоювали теорію авторського кіно: фільм повинен знімати режисер-автор, художник, що вносить впізнаваний стиль у кожну картину.

Здається, що Франсуа Трюффо не мав іншого призначення у цьому світі як жити, любити і творити лише в ім’я мистецтва кіно, і сам ніколи не противився такій долі, а лише радів їй. Він надихався творчістю Говарда Гоукса, Джона Форда та Альфреда Хічкока та стверджував, що немає поганих фільмів чи хороших, є погані чи хороші режисери. Фільмуванню передував період критики – в пресі того часу Трюффо часто називали «сердитий критик Трюффо». Його дебютний фільм «Чотириста ударів» став справжнім початком «нової хвилі» – легка камера, герої вистрибують з кадру, а в фіналі похмурий підліток, aльтер его самого режисера, наближається до камери, не відриваючи від неї очей. Тут незвичайне все: і різкий монтаж, і хуліганська естетика, і вибір головного актора – 14-річного важкого підлітка, який зіграв до цього лише одну, епізодичну, роль в кіно… Хлопець, який має якось виживати в несправедливому, байдужому світі – звучить просто, як і прагнув Трюффо, коли писав незліченні рецензії,  але те, як розкривається цей світ навколо головного героя, ріже та болить найбільше (про його юність і дорослішання Трюффо ще розповість в інших своїх фільмах). У 1959 році цей фільм не тільки забрав приз кінофестивалю в Каннах за найкращу режисуру, але й викликав майже одноголосне захоплення режисерів і критиків по всьому світу. Тепер про нову хвилю почали говорити з великими сподіваннями, а успіх фільму дав зелене світло ще сотні молодих режисерів: хтось увійшов в історію, інші ж блиснули лише в день прем’єри.

Що вища хвиля, то стрімкіше вона падає та розбивається. Падіння французької нової хвилі було невідворотним: бунт не може тривати вічно, колись він отримає статус-кво та стане новою класикою. Цікаво, що наприкінці цього дивного періоду піднесення та тріумфу молодости Трюффо вишукано втілив і цю тенденцію хвилі – «Жуль і Джим» вважається концентратом кіномови французької нової хвилі. У першій частині картини йдеться про карколомну історію кохання, шалену молодість, бурхливі суперечки та таку ж сильну пристрасть. Але потім внутрішнє старіння героїв знищує легкість початкової комедії, змінює правила гри між ними та змушує бути більш серйозними, моральними та нудними. Що не робить їх іншими – просто не такими відчайдушними, як спочатку. Так само було й із французькою новою хвилею. Після 1962-го вона стала чимось зовсім іншим…

У 1973 фільм Трюффо «Американська ніч» отримав премію «Оскар» в номінації «Кращий іноземний фільм». У 1977 він зіграв у фільмі Стівена Спілберга «Близькі контакти третього ступеня» (і це його найвідоміша акторська робота). У 1981 році Франсуа зняв в своєму фільмі «Сусідка» актрису Фані Ардан і вона стала його улюбленою актрисою та коханою подругою і народила йому дочку…

Цей допис до ювілею Франсуа Трюффо (1932-1984) підготували бібліотекарі бібліотеки-філіалу №1 Полтавської МЦБС. Здається, що від 6 лютого 1932 року, коли народився видатний французький режисер, кінокритик, драматург та актор, він не мав іншого призначення у цьому світі як жити, любити і творити лише в ім’я мистецтва кіно.

P.S. Хоча явище французької хвилі проіснувало в хронологічному сенсі недовго, ідеї хлопців з «Кінозошитів» живуть і досі. Саме режисери-кінокритики доєднали слово «автор» до кінематографу. Створили з цього мейнстрім. Зробили авторське кльовим. Навчили світ дивитися та відчувати. Бачити та вникати. Розуміти та випадати. Дивуватися та ніяковіти. Знищувати та ненавидіти. Прозрівати та захоплюватися.