«На Великдень сорочка хоч лихенька, аби біленька…», – говориться в прислів’ї. Незабаром Великдень. До свята прибираємо помешкання, плануємо приготувати святкові страви, а коли йдемо до церкви паски святити, хочемо одягти щось небуденне. А що може бути святковіше, ніж біла сорочка. Тепер вибір блузок і сорочок великий, аби, як то кажуть, «твої гроші». В давнину ж процес виготовлення сорочки займав багато часу. Лада Лузіна у своїй книзі «Чарівні традиції українок» наводить записаний Грінченком переказ, де дівчина відповідає на запитання: «Чи тобі важко сорочку робить?»

«А як же? Поки посій да пополи, тоді воно проросте, треба його побрати, тоді посушити й помолотити, тоді помочити, потягати, посушити, потерти, пом’яти, помикати, попрясти, помотати, посновати, навити, у нить кидати, у бердо, тоді в набілки і заткати, і виткати, і вбілити, і пошити, і надіти…»

Створення сорочки займало приблизно пів року. Потім ще кілька місяців сорочку вишивали. Створювали одяг практично «на віки» (багато хто зараз з гордістю носить вишиванки прабабусь, зроблені ще 100-200 років тому) і робили по принципу «мій дім, моя фортеця»: сорочка – малий дім, який людина носить завжди на собі, наче равлик. Рукави та комір – це двері й вікна дому, отвори, крізь які, як думали предки, може зайти нечиста сила. Тому по горловині, коміру і краях рукавів вишивали захисний візерунок. А правильно виткана і вишита сорочка, була захисними обладунками жінки, здатними захистити її та рідних від усіх непріємностей.

Виготовити полотно – означало виткати з багатьох ниток своє життя, гладеньке, чисте, біле, й вишити по ньому візерунком свої бажання та мрії. Тому старі майстрині й не схвалюють сучасну моду на чорні вишиванки й говорять у таких випадках: «Якщо картина вишиванки – це ваше життя, на якому ви вишиваєте долю… Поміркуйте самі, чи хочете ви, щоб ваше життя було чорним?» 

Білий колір вишитих сорочок – це загальнослов’янська прадавня традиція, і є своєрідним естетичним еталоном традиційної української вишитої сорочки.