Щороку 31 травня весь світ відзначає День боротьби з тютюнопалінням. Статистика щодо паління і його наслідків насправді жахлива, і не лише в Україні, а й у світі. Сьогодні паління – загальнонаціональна проблема. І хоч державою ведеться боротьба з палінням, а тютюнові фабрики з кожної пачки попереджають про шкоду тютюну, кількість людей, які палять не зменшується. Кожні шість секунд тютюн забирає одне життя. Щорічно куріння стає причиною смерті близько 5,4 мільйонів людей, що не зуміли побороти свою пристрасть до цигарок.

Намисто – одна з найдавніших жіночих прикрас на території України. Численні назви – монисто, буси, коралі, бісери – свідчить про їх довгу історію та велику роль в культурі нашої країни. Для українських жінок це не просто прикраса, значення намиста глибоко символічне. А втім, зараз ви самі це зрозумієте.

 

Ветеран хору «Полтавські піснярі» та відома майстриня вишивки Анастасія Пусан з Полтави провела виставки вишитих нею рушників майже в усіх бібліотеках Полтавської міської централізованої бібліотечної системи. А в центральній міській бібліотеці та в деяких бібліотеках-філіалах виставки Анастасії Макарівни пройшли по кілька разів. Також у більшості бібліотек МЦБС відбулися концерти хору ветеранів «Полтавські піснярі» імені Дмитра Топтуна, старостою якого є Анастасія Пусан. Анастасія Макарівна завжди брала активну участь у цих концертах, співала, іноді навіть танцювала «циганочку», незважаючи на свої поважні роки (сьогодні їй уже 83 роки. Хоча сама вона каже: «Мені ще тільки вісімдесят три»).

Хтось не розуміє людей, які читають книги, хтось - тих, хто їх не читає. Одні залишаються вірні паперовій сторінці як класичній формі, а когось полонили новітні цифрові технології. Деякі можуть читати де завгодно, а хтось тільки на своєму улюбленому дивані.

Бібліотекарі Центральної бібліотеки пропонують дізнатися про найнезвичайніші місця, де можна почитати. Адже справжнім книголюбам все одно, де читати, аби книга була цікава.

«Вітчизна – це не хтось і десь. Я – теж Вітчизна!». Це слова відомого українського поета Івана Світличного. Щоб відчути себе українцем, мало народитися і жити в Україні, - треба ще й вивчити історію свого народу, його звичаї і побут, мову й культуру, - і не лише створену її митцями, а й ту, що виплекана з діда-прадіда, передана нам, їхнім нащадкам як неоціненний скарб. 

Майбутнє кожного народу в його дітях. Адже саме дитина, змалечку освячена молитвою батька й матері, колисковою піснею, жадібно вбираючи духовний навколишній світ, культуру взаємин батьків, стає посланцем роду в майбутнє. 

Всім відома пісня «Як тебе не любити, Києве мій!» композитора Ігоря Шамо на слова поета Дмитра Луценка вперше прозвучала 27 травня 1962 року, але уже більше ніж півстоліття не перестає бути улюбленою піснею не тільки киян, але і всіх українців. Її перекладено навіть багатьма мовами світу, серед яких англійська, німецька, іврит, китайська, японська. 

«На написання музики для урочистої пісні до Дня Києва батькові дали добу. Першою слухачкою була моя мама: вона почула вальс чудовий, ніжний, прекрасні слова й музика. Але це ж не гімн. Що робити? Часу вже не було, вони з Дмитром Луценком побігли до Міністерства культури. Міністр послухав, сказав, що пісня йому дуже подобається, давайте на радіо. Часу робити "оркестровку" не було й батько зробив її на підвіконні, а пан Гнєдаш готував з оркестром цю пісню. Ввечері вже був урядовий концерт», — згадує його донька Тамара Шамо.