Бібліотека-філіал №4 на літературні онлайн-посиденьки запросила  шанувальників творчості  Золотої письменниці України Світлани Талан. Зустріч відбулася на платформі ZOOM завдяки підтримці Жива сучасна бібліотека БФ Бібліотечна країна.

Світлана Олегівна стрімко увірвалася в сучасну українську літературу. Її перший роман «Коли ти поруч» здобув відзнаку «Коронації слова» 2011 року. Після цього успіху кожну нову книгу письменниці у жанрі true story (правдиві історії) читачі чекають з нетерпінням.

Щира та відверта, до того ж улюблена письменниця, відповідала на запитання своїх шанувальників  правдиво, тішила розповідями, роздумами, планами на майбутнє…

Дещо із розмови:

«Я почала писати у 2008 році. Творчі пошуки, пошуки свого письменницького «Я» тривали три роки. Лише у 2011 році мій роман «Щастя тим, хто йде далі» став лауреатом «Коронації слова» та отримав відзнаку від фонду АНТИ-СНІД Олени Пінчук «За  найкращий роман на гостросоціальну тематику», а наступного року мій роман побачив світ під назвою «Коли ти поруч» 

- Що стало та є  поштовхом до написання романів?

«Це питання мені задають найчастіше. Напевне, так було заплановано зверху, але я цього не помічала. Життя давало підказки, що я пішла не тим шляхом, але ми, люди, так часто буваємо сліпі! І тоді саме життя загнало мене в глухих кут, звідки, здавалося, виходу немає… В якусь мить я впала у відчай та піддалася депресії. Ніколи не забуду той непривітний, холодний та сумний день лютого, коли поглинули думки, що життя пройшло повз мене. Тоді мій чоловік запропонував мені написати книгу. Я відповіла, що не зможу, але ця його пропозиція була як спалах сірника, який здатен розпалити велике багаття. Тепер я розумію, що то був фатальний день мого життя». 

Як вам вдається писати такі щирі романи?

«Потрібно бути з читачем щирим та відвертим, а героям своїх творів віддати частинку своєї душі. І не потрібно шкодувати, коли в них залишається частина тебе самої, а після написання роману відчуваєш себе вкрай виснаженою та навіть спустошеною, бо, як відомо, чим більше віддаєш, тим більше отримуєш».

- З чого починаєте роботу над новою книгою?

«Інколи здається, що сюжет вже визрів, головні герої вже поруч зі мною, але залишається безліч деталей, другорядні персонажі, описи побуту, одягу, зовнішності, тощо. Прокидаюся вночі й біжу до робочого столу, щоб встигнути записати якусь думку, бо до ранку забуду. Іноді пишу на якомусь клаптикові паперу, що попався під руку, не вмикаючи світла. До часу, коли починаю викладати роман, збирається добра тека з моїми записами-папірцями, в яких розібратися можу лише я сама. Тому важко сказати скільки часу йде на написання твору. Є книга, яку написала за три місяці, але інколи пишу цілий рік».

- Хто Ваші герої?

«Це люди, які поруч з нами. Іноді здається, що у них звичайне життя, а якщо придивитися пильніше, можна розгледіти багато цікавого. Коли я презентувала роман «НЕвурдалаки» про дітей війни, то багато жіночок похилого віку питали мене звідки я дізналася про їхнє життя. Після виходу «Оголеного нерву» у героїв роману багато хто пізнав себе і це не дивно – роман був написаний про життя людей нашого міста, є збірні образи. Але є справжній – Нік, мій син його добре знав».

- Чи є у Вас мрія, пов’язана з особистим життям?

«Звичайно! Як жити без мрії?! Стомилася від гамірливого міста. Мрію мати власний будиночок. Невеликий, у тихому місці, щоб бачити у вікні тінявий садочок. І щоб моє робоче місце було напроти каміна, а поруч лежала моя собака, або три (сміється) та дивилися на мене своїми розумними очима. А я хочу писати, писати, писати...»