Я ніколи не забуду героїзм моїх побратимів по зброї — Андрія Снітко «Хоми» і Олега Аксеєнка «Аксьона».
Серпень 2014 року. Тоді я був гранатометником батальйону «Азов». Після зачистки селищ у секторі «М» нам поставили задачу зачистити від терористів містечко Іллічьовськ. Ми так називали Іловайськ, бо чомусь тоді це слово не запам’ятовувалось, а зараз кожен українець знає назву цього міста.
Ми зраділи — нарешті знову бойовий виїзд. Війна наближалась до завершення і ніхто не міг подумати, що Росія введе свої війська і все це затягнеться на роки. Рано вранці ми завантажили все необхідне в КАМАЗи, здали телефони й рушили перемагати. До цього моменту ми не програли жодного бою, тому й уявити не могли, що це колись може статися.
Перший штурм міста. Ми вперше побачили серйозну операцію. Було дуже багато техніки, гаубиць і мінометів, як нам здавалось. По факту до цього всі операції проводились виключно піхотою. Задача – пройти 400 метрів соняшниковим полем, зайняти позиції ворога і закріпитись. Ми почали просуватись і нарвались на шалений вогонь з лісопосадок. Почали падати перші побратими. Згодом полеглих ставало все більше з кожним метром цього поля. Дякуючи командиру 3-ї сотні «Палію», який підтягнув броньований КАМАЗ зі встановленим кулеметом «Утьос», ми змогли відступити для переформатування. Тоді ми зрозуміли, що просто так ці позиції не взяти, а через кривавий прохід цим полем Іловайськ почав асоціюватися з соняхами. Побратим «Світляк» помер у мене на руках. Ми готувалися до другого штурму.
Другий штурм планували так само, але попередньо мінометники й гаубиці мали «обробити» лісопосадку і позиції ворога, а потім виходили ми. Ми розуміли, що це може стати кінцем для кожного з нас. Командир нас підготував до того, що половина підрозділу швидше за все загине. «Не думайте ні про що, ховайтесь, якщо це можливо, стріляйте у відповідь і просувайтесь. Головне — просувайтесь. З половиною із вас сьогодні увечері побачимось у Вальхалі!», — сказав «Палій». Ми розуміли, що це все, кінець. Через 2 години виступаємо і вже за 2 години ми побачимо інший світ. Згадувалось навчання у школі й університеті, батьки, друзі у рідній Полтаві. Ми готувалися до наступу, але вже через пів години наші позиції почали обстрілювати мінометами та гаубицями. Ми погрузились в КАМАЗи й нас відвели до Старобешево, де ми чекали подальших планів. Уже за 5 годин нас накрив «Град». Ми не втратили нікого, адже удар пішов по сусіднім позиціям батальйону «Кривбас», де втрати були величезні. Після — відступили до Маріуполя розробляти план захоплення Іловайську. Вперше ми програли. Моральний дух був пригнічений.
3-й штурм міста. «Донбас», «Шахтарськ», «Азов» та ЗСУ оточили місто з усіх боків, крім Донецького напрямку. «Донбас» уже з ночі вів бої у місті й хлопці вже просувались до школи. Ми зайшли зі сторони Виноградного і спробували атакувати з флангу. Нас підтримував танк і БМП. Згодом танк відступив на заправку, а БМП загорілась. Все ж таки, ми вдало прорвались у місто і почали зачищати вулиці — будинок за будинком, вулицю за вулицею. Ми дійшли до церкви, де був серйозний блок-пост і супротив. Наближався вечір. Церкву ми так і не взяли, а вночі воювати вже не було сил. Ми відступили на 40 метрів і готували оборону для ночівлі в напівзруйнованих будинках Іловайська. Виспатись так і не змогли, через божевільний холод. Все тіло було мокрим від поту, а скинути бронежилети й каски забороняли, через постійні вибухи мін.
Рано зранку наказ – поновити вчорашні позиції біля церкви. Тоді ми ще не знали, що вночі терористи отримали величезне підкріплення з Донецька і вже починали оточувати місто, в якому тривали бої. Ми так і не змогли дійти до церкви — на вулицях вже усюди працювали кулеметники. Наші закріпилися у будинках, стріляли у відповідь, відкидали гранати, які залітали у вікна. Одна граната вибухнула недалеко від «Аксьона». Він наче був не ушкоджений, але згодом він просто впав. Побратими «Чилієць» перший побачив, що один з осколків порвав йому в око і пробився до мозку. Друга граната залетіла в кімнату, де працювали наші хлопці «Алітет», «Танцор» і «Хома». «Хома» побачив гранату і стрибнув на неї, закривши її усім тілом. Він врятував своїх побратимів і вже 6 років бачить інший світ.
«Хома» і «Аксьон» були в моєму десятку. Я їх дуже добре запам’ятав як молодих, прогресивних, ідейних і правильних хлопців. Вони не повинні були померти там, у Донецьких степах — вони б мали виховувати дітей та бути прикладом для них.
У той день командування дало наказ відступати з міста з боєм, адже кільце вже замикалось. Ми відбили ферму і змогли відступити до Старобешево. Згодом нас відправили в Маріуполь. Починався активний наступ росіян спільно з донецькими терористами.
Це була перша наша поразка. Ми й уявити не могли, що втратимо стільки людей і програємо бій. Пам’ять про «Аксьона» і «Хому» буде жити вічно, а ми зобов’язані їм життям. Я вірю, що ми ще з ними побачимось і подякуємо, що вберегли нас тоді в серпні 2014-го.
Герої не Вмирають!