Маруся Чурай — народна поетеса-піснярка. За переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через вільнолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.
Маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в Полтаві — через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні.
Вважають, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт встали козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін.
Вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорнявою, кароокою, з косою до колін. До неї залицялося багато парубків, особливо упадав за нею Іван Іскра (за деякими даними, син відомого гетьмана Якова Іскри-Остряниці). Але Чураївна любила іншого — Григорія Бобренка.
На відміну від Марусі Гриць — якраз типова, звичайна людина. Його душа розчахнута, роздвоєна між небом і землею, духовним поривом і практичним розрахунком. Більшість людей переживає таку ж роздвоєність, як і Гриць. Тут найголовніше — зробити правильний вибір, щоб не занапастити себе. Гриць робить вибір хибний — слабодухо дозволяє затягнути себе в болото буденщини, а відтак утрачає лицарську гідність, щирість, красу, окриленість душі (козацькі чесноти) — усе те, за що Маруся, напевне, й покохала його.
Думаючи у візниці про свою непросту любов, Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють першопричину їхньої трагедії:
Чим могла закінчитися така любов ми з вами, звичайно знаємо: «У неділю рано зілля копала …»
Гриць виявився недостойним великого кохання нашої Чураївни. Такі жінки, як Чураївна, народжуються раз на століття. А наша Маруся випередила свій час на багато років. Її серце не витримало, жіноча гордість була уражена. Все це і стало причиною трагедії.
Маруся прожила недовге, звичайне життя Української жінки, котра намагалась бути щасливою, ішла за серцем, і … ми знаємо, що з того вийшло. Але ми пам’ятаємо і співаємо її пісні, кожного разу переживаючи разом з Чураївною чуже і своє Кохання!
Пройшло майже чотириста років і нарешті ми, полтавці, зпромоглися на пам’ятник Українській пісні – Марусі Чурай.