Меню

Опитування


Я приходжу в бібліотеку найчастіше для того, щоб...

Статистика

 

Головна Сторінка краєзнавця Біобібліографічні матеріали Випуски 2004 року Випуск 5 «ТАК ДАЛЕКО – ТАК БЛИЗЬКО»
 

Випуск 5 «ТАК ДАЛЕКО – ТАК БЛИЗЬКО»

(До 100-річчя від дня народження Дмитра Нитченка (Чуба)

ДМИТРО НИТЧЕНКО
(Дмитро Васильович Ниценко; літ.псевдонім Дмитро Чуб)
  Народився 21 (за старим стилем - 08).02.1905 р. в м.Зіньків Полтавської губернії. Письменник української діаспори (Австралія), літературний критик, громадський діяч. Лауреат премії імені Лесі Українки за книжки «Живий Шевчен-ко», «Стежками пригод», «Слідами Миклухо-Маклая»; премії імені Григорія Сковороди за книгу «Від Зінькова до Мельборну». Помер 15.09.1999р., Мельбурн /Австралія/.  

Дмитро Нитченко (батькове прізвище – Ниценко) народився в Зінькові в заможній селянській сім’ї. Його дитинство минуло на батьківському хуторі за 14 кілометрів від повітового міста, «в долині, біля маленької безіменної річечки». До революції батько володів 30-ма десятинами землі, більша частина здавалася в оренду. По революції землю відібрали, лишивши у спадщину юнакові непролетарське походження. А він прагнув учитись. Навчався Дмитро спершу в Лютенських Будищах, потім в Зінькові, де 1923 року закінчив індустріально-технічну школу. 1925 року юнак подався на Кавказ, до П’ятигорська, де на той час мешкала рідня. Там працював на заводі робітником. Потім був Краснодарський робітфак (1927 р.), де його оголосили класовим ворогом за доносом зіньківського знайомого, і з цим тавром Дмитра було виключено із закладу (1928 р.). Нитченко переїжджає до Харкова, де мешкають материні сестри. Знаходить роботу на фабриці гудзиків, водночас публікує вірші в столичній (на той час) пресі.

В 30-х роках п’ять разів Д.Нитченка звільняли з роботи та учбових закладів за невідповідне соцпоходження («син куркуля»). Через це він із запізненням закінчив технікум чужоземних мов (німецький відділ, 1933 р.), а 1940 року – мовно-літературний факультет Харківського педінституту (вечірнє навчання). Однак доля подарувала і великий привілей: йому пощастило бути в Харкові під час 1920-30-х років, коли там бурхливо – правда, вже під хмарами пізнішого розгрому – розвивалася українська література. У Дмитра Нитченка були знайомства і з великими діячами української культури того часу, і з рядовими письменниками. Сторінки спогадів про той період рясніють іменами Григорія Епіка, Юрія Вухналя, Івана Багряного, Миколи Хвильового, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Бориса Антоненка-Давидовича – усіх їх Д.Нитченко бачив зблизька й запам’ятав характерні деталі, що допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

У Харкові він звертається до наркома освіти М.Скрипника і одержує роботу – канцеляристом у держаному видавництві «ЛіМ» («Література і Мистецтво». Та знання його у видавництві не знадобилися: з роботи через деякий час звільнили, зауваживши: «Вы хороший работник, но это идеологический фронт». Після закінчення державного педінституту (1940) працював викладачем української та російської мови і літератури в школах та вузах Харкова.

Вірші Д.Нитченка привертають увагу, - і талановитого автора сам П.Тичина запрошує до літературної організації «Пролітфронт», яку після розгрому «Вапліте» очолює Микола Зеров.

«Страшні й сумні то були часи, - писав Д.Нитченко Василю Боровому. – Чорні воронки снували містом, сваволя НКВД. На Далекому Сході заарештували мого брата – червоноармійця. Як приїхала мати, розповіла, що причиною була в нього українська мова...». (Боровий В. Із спогадів про Дмитра Нитченка //Березіль.-1999.-№ 11-12.-с.169) Вже в наші часи, коли Нитченко відвідав Харків, йому вручили довідку про повну реабілітацію брата.

Ознайомитись з даним випуском в повному обсязі, Ви можете в методичному відділі Полтавської центральної міської бібліотеки!

ФОТОСТРІЧКА






Powered by JoomlaGadgets